Соціологія культури: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 302

1.3. Об'єктивізм

У подальшому розвитку соціології обидві ці тенденції — об'єктивістська і культурно-аналітична — виявляються і постійно, хоча і досить рідко в підкреслено радикальній формі. Загальною практичною ідеологією соціології та інших соціальних наук поступово став об'єктивізм, відповідно до якого суспільство складається саме з жорстких об'єктивних фактів; відповідно до цієї ідеології суспільство, його системи і структури завжди в наявності, вони завжди є поза і незалежно від ідей, переконань, світоглядів, уявлень індивідів, що становлять це суспільство. Крайньою формою такого об'єктивізму була радянська марксистсько-ленінська соціологія, що часто доводила до абсурду уявлення про соціальну об'єктивність. Саме марксизм сформулював ідею ідеології як помилкової свідомості, завдяки чому радянські ідеологи мали можливість стверджувати, що всі суспільства, які не входять до соціалістичного табору, живуть, не розуміючи самі себе, маючи неправильне уявлення про те, які вони насправді. У той же час стверджувалося, що сама марксистська ідеологія є науковою, тобто об'єктивно правильною, і тому слушно судить як про саме радянське суспільство, так і про всі інші суспільства, що суперечило концепції ідеології як помилкової свідомості. У радянській соціологічній науці культура розглядалася як побічний продукт об'єктивного суспільного розвитку, що практично не залежить від свідомості утворюючих суспільство індивідів; проблема взаємозумовленості та взаємодії культури і суспільства (якщо ставилася взагалі), як правило, зводилася до обговорення приватних питань народної освіти і тактики робочого руху. У цілому це був дуже архаїчний підхід у дусі теорій прогресу й об'єктивного еволюціонізму ХІХ сторіччя. При цьому радянська соціологія практично не використовувала діалектичні мотиви, що були в марксистській класиці. Зрозуміло, такої характеристики заслуговують праці офіційної радянської соціології та соціальної філософії, а не ті порівняно нечисленні роботи, де діалектика сприймалася всерйоз і служила не словесною ширмою, а інструментом аналізу.

Але в той же час у соціології постійно була сильна культурно-аналітична тенденція, що чітко виявлялася в працях класиків цієї науки - Макса Вебера, Георга Зіммеля, частково Еміля Дюркгейма, Відзначимо, що, незважаючи на його принципову установку на науковість соціології та вимогу розглядати соціальні факти як речі, тобто як зовнішні стосовно людини й об'єктивні явища, Дюркгейм визнавав існування суспільства як сукупності фактів свідомості. На його думку, ці факти свідомості є специфічними уявленнями, що, хоча і підняті зовнішньою, соціальною реальністю, сприймаються людьми як їх власні, притаманній їхній свідомості. При цьому вони не довільні і не відмінні від індивіда до індивіда, а мають властивість обов'язковості та примусовості. Дюркгейм називав їх колективними уявленнями (representations collectives), і саме з ідеї колективних уявлень народилися його концепції суспільної солідарності, аномії, вчення про суспільне походження моралі та релігії, що увійшли в загальну спадщину соціальної думки.

Але, підкреслимо, Дюркгейм залишався при цьому на об'єктивістській і натуралістичній позиції. Для нього суспільство — річ (une chose), а соціальні факти розміщуються в строго детерміністському функціональному взаємозв'язку й еволюціонують за власними законами.

Зовсім на іншому підході ґрунтувався Макс Вебер у своїй конструкції соціології, її опора — культурологічний фундамент, тобто специфіка людини як культурної істоти. Для Вебера особливість соціальної поведінки полягає не в тому, що вона регульована "ззовні", будь то поза нею самою лежачі фактори суспільної природи чи неусвцюмлювані нею самою інстинкти. Специфічність соціально! поведінки — і в цьому відмінність людини від тварини — полягає в наявності в ній суб'єктивно розумного змісту.