"Природа консервативної конкретності, — говорить Мангейм, що залишив одне з найглибших досліджень консерватизму не тільки як політичної ідеології, але як усеосяжного світогляду, — ніде не виявляється так явно, як у понятті власності, що відрізняється від звичайного сучасного буржуазного розуміння цього явища". Є насамперед два типи власності, що припускають різні форми зв'язку власності з її власником. Традиційний тип, про який теоретики консерватизму, насамперед Й.Мозер, говорили, що це "дійсна власність", припускав наявність "живого" взаємного зв'язку між власністю та Я власником. Йому протистоїть сучасний абстрактний тип, де власність пов'язана з її власником не інакше, як умовами договору. У першому випадку власність та її власник є між собою ніби члени одного тіла, і повністю розірвати їхні відносини, власне кажучи, неможливо. Мангейм слідом за Мозером показує, що власність у справжньому розумінні давала її власнику певні привілеї, наприклад, право голосу в різних державних зборах (у випадку майнового цензу), право полювання, право включення в число присяжних. Вона була пов'язана з особистим достоїнством, і u у певному розумінні не можна було втратити. Наприклад, у Франції і Німеччині, коли власник землі мінявся, право полювання довго не переходило, воно залишалося за колишнім власником, що свідчило про те, що новий хазяїн - "несправжній". Те ж було справедливе й у зворотному зв'язку. Відносини власності не тільки були незнишуват, тобто зберігалися всупереч юридичним актам про зміну власника, але вони і не могли виникнути "довільно", за допомогою юридичного акта там, де до цього їх не існувало. Так, пояснює Мангейм, потомственний дворянин, купуючи маєток у неродовитої людини, не міг перенести на нього "справжньої" власності тільки на тій підставі, що він сам належить до старого дворянства. Існував, таким чином, неминущий взаємний зв'язок між конкретним маєтком і конкретним власником.
Докладно ця ідея розроблена в О.Я.Гуревича. Гуревич зв'язує відчуття безпосереднього зв'язку між володінням і власником з більш ранньою, "варварською" епохою. Він звернув увагу на те, що нормани, наприклад (те ж стосується і стародавніх германців), які дуже дорожили дорогоцінними металами і прагнули їх здобувати будь-якими засобами (насамперед грабежем), проте не пускали їх у товарний обіг, не використовували для купівлі життєво важливих речей, а ховали монети в землю, болото, топили в морі. Виходило так, начебто вони не розуміли комерційної ролі грошей.
Таке використання монет видається загадковим, якщо не враховувати, що відповідно до уявлень, які побутували в цих народів, "у скарбах, якими володіла людина, втілювалися її особисті якості і зосереджувалися її щастя й успіх". Позбавитися їх означало втратити надію на щастя й успіх, а може, і взагалі загинути. Тому сховати золото в землю не означало закласти скарб у сучасному розумінні слова, тобто сховати гроші з метою їхнього збереження і заощадження в мінливості побуту і військової долі. їх ховали не для того, щоб потім забрати. Скарб, поки він лежав у землі чи на дні болота, зберігав у собі вдачу власника і був невідчужуваний. Він був власністю власника, а не тільки завдяки факту володіння, праву на володіння (навіть якщо воно було), не через втягнугість його в економічні взаємодії, але насамперед через ототожнення його з особистістю власника, чи, якщо використовувати термінологію Мангейма, через наявність глибоких інтимних внутрішніх зв'язків між власником і власністю.
Відзначимо тут, що гроші — найтекучіша і найнепостійніша з форм власності — таким чином позбавлялися своєї функції загального посередника і "субстанціа-лізувались", знаходили особистісну субстанцію.
Те ж стосувалося і землі. Право власності на землю існувало, існував і "комерційний" земельний обіг. Але в особливих випадках певні ділянки землі також наділялися особистісними характеристиками і вилучалися з комерційного обігу. Існував, як відомо, звичай "вергельда", тобто сплати за вбивство і скалічення людини чи інші тяжкі злочини. Вергельд платили як грошима, так і майном. Але не будь-яке майно йшло на сплату вергельда. Так, якщо вергельд платився землею, то, наприклад, у норвежців приймався на сплату тільки "одаль" — спадкоємна земля, що знаходилася у володінні сім'ї протягом багатьох поколінь і практично була невідчужуваним майном. Просто придбану, "куплену" землю не можна було віддавати в рахунок вергельда. Точно так само земля, отримана в рахунок вергельда, не могла бути продана родичами вбитого. Це не було просто юридичною нормою. Деякі земельні наділи мали символічну функцію. Певна частина землі "субстанидалізувалась", ототожнювалася з родиною власника чи його власною особистістю.
Пізніше відповідні символічні опосередкування виявилися перенесеними на відносини феодальної, чи, як її називав Мозер, "дійсної" власності. Це була далеко не приватна власність у сучасному буржуазному розумінні. "Якщо римське право, — пише О.Гуревич, — визначало приватну власність як право вільного володіння і розпорядження майном, право необмеженого вживання його аж до зловживання (Jus utendi et abutendi), то право феодальної власності було іншим". По-перше, земля не була об'єктом вільного відчуження. Володіння землею поряд із правами, наприклад, правом одержання доходу з землі (до речі, не повного), накладало безліч обов'язків, зокрема з її господарського використання. По-друге, власник землі взагалі вважався не власником (posessor), а "утримувачем" (tenant), оскільки земля вручалася йому паном на певних умовах, виконання яких було обов'язковим. По-третє, земельне володіння завжди було безпосередньо пов'язане з особистістю власника. "Якщо буржуазна власність протистоїть безпосередньому виробнику — фабричному робітнику, земельному орендарю — як безособове багатство, то феодальна земельна власність завжди персоніфікована: вона протистоїть селянину як сеньйор і невіддільна від його влади, судових повноважень і традиційних зв'язків. Буржуазна власність може бути зовсім анонімна, тимчасом як феодальна власність завжди має своє ім'я і дає його пану; земля для нього—не тільки об'єкт володіння, але і батьківщина зі своєю історією, місцевими звичаями, віруваннями, забобонами". Тому не випадково дворянські прізвища в європейських країнах мали те саме ім'я, що і їхня земля (регіон, село, місцевість, маєток).
Консервативне розуміння власності саме і стало спробою артикуляції цього "дотеоретичного, неартикульованого досвіду", що втілює в собі прямі і безпосередні зв'язки між особистістю та її власністю. Мангейм посилається на відомого консервативного письменника А.Мюллера, який вважав маєтки продовженням людського тіла й описував феодалізм як амальгаму людини і речі Мюллер вважав, що в зникненні цього зв'язку винне римське право і називав його "французькою революцією римлян".
Відгомони такого консервативного підходу виявляються в класичній німецькій філософії, зокрема в Гегеля. Відповідно до цього підходу сутність власності полягає в тому, що "у цю річ я вклав свою волю", а "зміст власності полягає не в тому, що вона задовольняє потреби, а в тому, що в ній зникає чиста суб'єктивність особистості". Інакше кажучи, власність — це об'єктивація особистості, "продовження" її у світі речей. Точно так само елементи, і дуже суттєві, консервативного ставлення до власності виявляються в марксизмі, про що мова йтиме нижче.
Таким чином, дилема, що виникла вже в Новий час, — "бути" чи "мати" — у традиційному суспільстві та традиційній свідомості зовсім не була дилемою, не припускала необхідності вибору: "бути" і "мати", значною мірою означали те саме Буля і "власність", якою і не збігалися, то знаходилися у відносинах нерозривної взаємозалежності.
