Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Соціальна структура населення республіки і країни в цілому, як вважалося, складалася з двох класів: робітничого класу й колгоспного селянства і соціальної групи (верстви) — інтелігенції.

На початок 60-х рр. чисельність робітників перевищила половину всіх зайнятих у народному господарстві республіки, а на 1985 р. становила 60 % їх кількості. Здійснення науково-технічного прогресу, передусім в індустріальному виробництві, незважаючи на екстенсивність його розвитку, а також вичерпання вільних робочих рук, зумовили поступове зниження темпів зростання кількості робітників.

Щодо визначення кількісної характеристики робітників, то вони, як правило, поширювалися на весь клас, без урахування значних внутрікласових відмінностей, що існували в їхньому середовищі. За офіційними формулюваннями того часу, зростання ролі робітничого класу зумовлювалося тим, що він був нанчисельнішим класом суспільства, зайнятим у найважливіших галузях суспільного виробництва, відзначався революційністю, організованістю й колективізмом, а також високим культурно-технічним та професійно-кваліфікаційним рівнем. При цьому не бралося до уваги, що ці якісні показники були різними у цілих верств і груп робітників. До всього нагромадження негативних тенденцій у народному господарстві не могло не позначитися на суспільній активності робітничого класу, його голосу проти деформацій у суспільно-політичному житті не було чути, принаймні, в Україні.

Різноманітні кількісні та якісні зміни відбувались у складі колгоспного селянства. Значна частина сільського населення залишала села й подавалася до міст або на великі будови, які велися в багатьох місцях республіки й країни. Внаслідок цього середньорічна кількість колгоспників, які брали участь у громадському господарстві колгоспів, скоротилася в республіці з 6,4 млн. чоловік у 1960 р. до 3,9 млн. чоловік у 1985 р. З половини всього населення України до третини зменшилася за ці роки й загальна кількість жителів села. Міграція сільського населення суттєво позначилася на стані сільськогосподарського виробництва, яке так і не змогло забезпечити промисловість достатньою кількістю сировини, а населення — продуктами харчування.

Причини, які призводили до міграції селян, до мало ефективної праці тих, хто залишався на селі, коренилися передусім у невірно вирішуваних проблемах власності, виробничих відносинах на селі, в умовах і оплаті праці, у вкрай незадовільних соціальних та культурно-побутових умовах життя.

Випереджаючими темпами зростала чисельність інтелігенції України. Через те, що офіційна статистика не подає відомостей про цю групу суспільства, науковці при аналізі кількісних і якісних змін у складі інтелігенції використовують дані про фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою, що є найбільш близькими до неї. Протягом вказаних років її чисельність зросла більш як у 3,5 раза й досягла чверті всіх зайнятих у народному господарстві. Високі темпи збільшення кількості інтелігенції зумовлювалися потребами науково-технічного і соціального прогресу й одночасно відповідали їм, сприяли поповненню практично всіх галузей народного господарства фахівцями з вищою і середньою спеціальною освітою, засвідчували певне зростання інтелектуального потенціалу нації. Поряд із цим відбувалося зниження суспільного престижу розумової праці, знань, високого професіоналізму, до чого призводили деформації у різних сферах життєдіяльності, не* компетентність, що міцно ввійшла в наше життя, вкрай низька оплата праці дипломованих фахівців.

Та ці три великі групи суспільства не відбивають усієї різноманітності його соціального складу. Поряд із тією часткою інтелігенції, яка своєю професійною і громадською діяльністю готувала народ до суспільних перетворень, у республіці існувала номенклатурна верства людей, що ввесь свій запал спрямовувала на збереження непорушності свого привілейованого становища.

Саме вони — члени адміністративно-бюрократичного апарату виконавських органів — були справжніми хазяями держави, а не народ в цілому. їм були підвладними всі сторони життя суспільства. Самі ж вони перебували поза законом і поза критикою. Це створювало сприятливі умови для корупції і користолюбства, злодійства і підлабузництва на всіх рівнях влади.

Вони розуміли ущербність системи, яка забезпечувала їхню зверхність. Тому відчайдушно захищали й зміцнювали її. Апаратники, номенклатурні працівники були здатні на певні конструктивні кроки по вдосконаленню життєдіяльності суспільства, але на такі, що не загрожували їхнім особистим інтересам. У їхньому середовищі вважалося за нормальне, проваливши одну якусь галузь, переходити до керівництва іншою, мало що розуміючи в кожній. Важили не знання й компетентність, а вірність владі. Верства цих осіб була порівняно невеликою, проте лиха від неї український народ— і робітники, і селяни, і інтелігенція—зазнали значного.

Помітно різнилися за багатьма соціальними та іншими показниками й інші верстви і групи населення: фахівці технічного і гуманітарного профілів, робітники високої кваліфікації і малокваліфіковані, торговельні працівники і пенсіонери, роботящі люди і дармоїди, жителі сіл і городяни, бідні й забезпечені, безробітні і злочинці тощо. У кожній із цих та інших верств сформувалася своя система поглядів, своя життєва філософія і моральні норми, що з усією очевидністю виявилося в наступні роки.

Отже, у соціальній структурі населення України мали місце кількісні та якісні зміни, що відповідали ступеню й характеру суспільного поступу.

Розвиток соціальної структури суспільства відбувається через безперервне її відтворення, що визначається передусім природним приростом населення. Останнє ж зумовлюється насамперед рівнем народжуваності. В 60—70-х і 80-х рр. її темпи в Україні знижувалися й були найнижчими в порівнянні з будь-якою республікою країни. Вони визначалися, зокрема, і ступенем участі жінок у суспільному виробництві. В Україні цей показник був одним із найвищих. До всього жінки становили переважну частину кожного класу чи соціальної групи.

На відтворення населення значний вплив справляли такі важливі інститути суспільства, як шлюб і сім'я. В республіці ж відбувалося зменшення розмірів сім'ї і зростання числа розлучень. Високою була також смертність населення, передусім дитяча та серед чоловіків дієздатного віку. Все це зумовлювало зниження природного приросту населення, кількість якого в 70-х рр. зростала темпами вдвоє нижчими, ніж у 60-х рр. Всього чисельність жителів України у 1960 р. становила 42,5 млн. чол., а в 1985 р.— 50,8 млн. чол.

Демографічна ситуація в республіці визначалася також міграційними процесами. Одним із основних напрямів було переселення із сіл у міста. В 1960—1985 рр. міське населення України зросло з 19,9 млн. до 33,2 млн. чол., або на 66,8 %. Сільське населення за ці ж роки зменшилося з 22,6 млн. до 17,6 млн., або на 22,2 %. Внаслідок цього питома вага міського населення зросла з 47 до 65 %, а сільського зменшилася з 53 до 35%. Такі темпи зумовили інтенсивне зменшення кількості сільського населення й різке порушення його статтєвої та вікової структури, негативно позначилися на стані сільськогосподарського виробництва, спричинялися до загострення житлової та продовольчої проблеми у містах.

Міграційні процеси відбувалися й у міжреспубліканських масштабах, коли з України вивозилася молодь для освоєння нових територій, особливо на Далекий Схід і в Сибір, а на Україну направлялися на постійне місце проживання люди інших національностей, передусім росіяни. Отже, відбувалося перемішування різних націй і народностей та здійснювалася русифікація українців.

Однією з важливих складових демографічних процесів є співвідношення та динаміка вікового складу населення. Значну його частку становила молодь. Але найбільш швидкими темпами зростала чисельність осіб пенсійного віку, що означало постаріння населення України. Якщо в 1960 р. співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві становило 1 :3,8, то в 1985 р.— вже 1 : 2.

Правильне врахування зрушень у соціальному складі населення та характеру й перебігу демографічних процесів є однією із запорук успішного управління суспільством.