Соціологія культури: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 302

2.1. Характеристики понять "особистість" та "індивід"

Незважаючи на величезну кількість різних характеристик і визначень понять "особистість" та "індивід" для наших цілей можна вказати на кілька головних, відфільтрованих часом. Насамперед під особистістю й індивідом розуміють унікальну, неповторну сторону людини. Як, наприклад, про це говорить Хома Аквінський: "Індивідуація, що відповідає людській природі, — це персональність" Однак можна помітити, що хоча об'єктивно кожна людина дійсно унікальна І неповторна, у культурному і соціальному плані вона може не виявляти цієї своєї неповторності, зливаючись із мільйонами собі подібних. Власне, так і відбувалося до античної культури. Людина стародавнього світу, відзначає Курт Хюбнер знаходить корені свого життя тільки в спільному бутті. "Як одиничне, як індивід і Я вона нічого собою не представляє". Якщо з Хюбнером погоджуватися а я схильний це робити, то чи не означає сказане, що особистість та індивідуальність як культурні реалії виникають не раніше античності?

Друга характеристика особистості задається її соціально-культурним виміром, переломленим у різних конкретних маніфестаціях, а саме, особистість особистість і античному світі розумілася як "маска" у театральній дії, як "юридична особа" у рамках римської та середньовічної юриспруденції, як "самостійний голос" (теж середні віки), вже в новий час – як те, що може проявитися і реалізуватися тільки в комунікації, тільки через іншого (Фіхте, Гегель, Маркс, Гусерль, Бахтін, Шебутані та ін.). Відомо, що слово ''особистіть" походить від латинського persona, яке означало "театральна маска". Ціцерон вважає, що персоною в правовому розумінні може вважатися будь-яка юридична особа. У середні віки це слово входить конструкцію perse sonare, буквально -"звучати через себе"; одночасно, Тертулліан запозичає з юридичної практики і "правове" значення цього слова. А ось приклад Бахтіна - розуміння особистості в контексті комунікації. "Саме буття людини (і зовнішнє і внутрішнє) є найглибше спілкування. Бути – значить – спілкуватися… Бути – значить бути для іншого і через нього – для себе. У людини немає внутрішньої суверенної території, вона вся і завжди на межі, дивлячись усередину себе, вона дивиться в очі іншому й очима іншого... Жити — значить брати участь у діалозі: запитувати, слухати, відповідати, погоджуватися тощо.

Найбільш специфічною можна вважати третю характеристику особистості. Особистість — це те, що передбачає самосвідомість, самовизначення, конституювання власного життя і Я.

Уже в середніх віках Рішар Сен-Вікторський писав, що персона — це "розумна істота, яка існує тільки за допомогою себе самої, відповідно до деякого своєрідного способу". Хома Аквінський вважав "суттєвим для особистості бути господарем своїх дій, діяти, а не приводитися в дію. Для Канта особистість "заснована на ідеї морального закону (і навіть тотожна йому), що лає їй волю стосовно механізму природи. Відштовхуючись від Канта, Фіхте наділяє ознакою "конституювання себе" індивіда, а не особистість.

"Хто ж я, власне, такий, — запитує Фіхте, — тобто що за індивід? І яка є підстава для того, що я "ось цей"? Я відповідаю: з моменту, коли я набув свідомості, я є той, ким я роблю себе згідно зі свободою і є саме тому, що я себе таким роблю". "Індивід можливий лише завдяки тому, що він відрізняється від іншого індивіда... Я не можу мислити себе як індивіда, не протиставляючи собі іншого індивіда".

Однак найбільш точна, на мій погляд, третя характеристика особистості та ставлення особистості до індивідуальності виражена в роботі B.C. Біблера "Образ простака й ідея особистості в культурі середніх віків". За Біблером, якщо людина усього лише виконує соціальну роль, то вона і не особистість і не індивід. Коли ж людина починає себе самодетермінувати (Фіхте б сказав — "робити себе як вільну істоту"), виникає пара — особистість та індивід; особистість як самовідособлений індивідуальний початок, індивід як наявна умова цього відособлення.

Незважаючи на точність і тонкість наведених характеристик особистості й індивіда з ними важко працювати в теоретичному плані, завжди виникають запитання: чому саме дані характеристики є головними, як їх розуміти, що робити з іншими численними визначеннями особистості й індивідуальності, чи неможна одні характеристики звести до інших тощо. Думаю, зрозуміло, до чого я веду: виділення і систематизація характеристик якого-небудь складного об'єкта вивчення, уданому випадку феномена особистості, зовсім недостатні для філософського і наукового осмислення, ця робота може виступати тільки як перший необхідний етап емпіричного аналізу і проблематизації. Щоб зрозуміти, що необхідно робити далі, потрібно обговорити особливості того підходу і методу, які я пропоную реалізувати в даному випадку. Перший принцип мого підходу можна назвати установкою на сучасність. У даному випадку цей принцип означає необхідність такого підходу до осмислення особистості, який зумовлений моєю особистою участю в "роботі", спрямованої на особистість, тими завданнями, які я прагну вирішити щодо особистості. Наприклад, я веду критику деяких сторін буття особистості (таких, як егоїзм, егоцентричність, забуття чи ігнорування вимог, пред'явлених до особистості "іншими" і, зокрема, майбутніми поколіннями), а також хочу сприяти "повороту" особистості до реальності нового соціального проекту, мета якого — збереження і безпечний розвиток людства, збереження культурного і людського різноманіття, вироблення нових способів комунікації та соціальної дії.

У рамках установки на сучасність мова повинна йти про дослідження не просто об'єкта вивчення, а про розгляд "можливого об'єкта". Тобто особистість дослшжуватиметься як "можливий" об'єкт: а саме не тільки зрозуміти, що це таке, як особистість виникла і розвивалася, але також сьогодні особистість не влаштовує і чи можна на неї вплинути в потрібному напрямку.

Якщо врахувати, що колись особистості не було, потім вона виникла , пройшла певні етапи свого розвитку, і головне, що природа подібних явищ згорнутому вигляді його генезис, то генетичний аналіз може бути вщнесений до другого принципу мого підходу. Відповідно до нього, щоб зрозуміти природу особистості, необхідно здійснити особливу генетичну реконструкцію. Для таких реконструкцій характерні два основні моменти: а) опора на історичні факти й історичний матеріал, б) формулювання гіпотез про становлення і розвиток досліджуваного об'єкта (у даному випадку особистості).

Третій принцип мого підходу очевидний: необхідність розглянути особистість у контексті культури, інакше кажучи, особистість вивчатиметься і пояснюватиметься як культурний феномен, звертаючись до культурології. Цей принцип може бути доповнений іншим, котрий дуже точно формулює Гарольд Дж. Берман, стверджуючи необхідність одночасно розглядати взаємозалежні сторони досліджуваних об'єктів (політики, права, економіки, мистецтва й інших), і він у своїй книзі так і діє. Не менш важливий принцип, проголошуваний ним, — аналіз традиції, яка є "чимось більшим, ніж історична наступність", а саме — це "змішання усвідомлених і неусвідомлених елементів.

Обидва останніх принципи (четвертий і п'ятий), на мій погляд, входять у культурологічну стратегію вивчення і цілком можуть бути поширені на аналіз особистості. Вище вже можна було зрозуміти, що необхідний одночасний взаємозалежний розгляд людини, особистості, індивіда, суб'єкта, але, ймовірно, так само особистості, культури і соціуму. Власне, без яких ще "сторін" (сутностей) не можна зрозуміти, що таке особистість, заздалегідь важко визначити, на кожному етапі генезису і дослідження може знадобитися залучення ще якихось сторін, а без якихось можна обійтися. Аналогічно при дослідженні особистості будемо звертатися як до аналізу "неусвідомлених" елементів (структур), їх можна назвати "об'єктивними", так і до опису "усвідомлюваних" елементів (тобто "суб'єктивних").

На сьогодні у галузі вивчення особистості склалося кілька підходів, причому основні з них такі: традиційний психологічний підхід, де особистість задається метафізично на основі низки гіпотез (розглянемо його на прикладі відомої книги "Теорії особистості" двох авторів Л. Х'єлла і Д.Зіглера), діяльнісний підхід, теж у рамках психології, і філософські підходи, розвинуті М.Бердяєвим М Бубером, М.Бахтіним, М.Фуко, В.Біблером, Л. Баткіним.

Л Х'єлл і Д.Зіглер аналізують велику кількість психологічних теорій особистості, але в рамках одного підходу, який вони називають "науковою психологією". Основна мета сьогоднішньої психології особистості,- пишуть вони – пояснити з позиції науки, чому люди поводяться так, а не інакше. Вона використовує вивірені та точні, наскільки це можливо, методи дослідження". Виникає питання, про яку науку говорять автори? Природну, гуманітарну, соціальну? Чи вони користуються просто поняттям наука, що сьогодні навряд чи ефективно.

На перший погляд, вони прихильники природничо-наукового дискурсу. В їхніх працях— майже весь джентльменський набір природничо-наукового дискурсу: узагальнення емпіричного матеріалу за допомогою абстрактних понять і гіпотез, установки на теорію, експеримент, прогнозування. Але одночасно відразу ми зустрічаємо характеристики науки, характерні насамперед для гуманітарного дискурсу. "Хоча персонологи, — пишуть автори розглядуваної книги, — визнають, що в способах поведінки людей є подібність (тільки в цьому випадку взагалі можлива наука про поведінку людей), вони насамперед прагнуть пояснити, як і чому люди відрізняються одні від одних... Позиція, що її займає персонолог стосовно свободи — детермінізму, сильно впливає на характер його теорії, і з неї випливають висновки про сутність людської природи. Це однаковою мірою слушно й щодо інших основних положень. Теорія особистості відбиває конфігурацію позицій, які займає теоретик щодо основних положень про природу людини".

До недоліків традиційних психологічних теорій особистості може належати і такий момент: по суті, вони претендують на наукову строгість, яку не в змозі реалізувати. Це насамперед стосується строгості психологічної теорії і вимог експериментальної перевірки. Наприклад, теорію Фрейда вони оцінюють так: "Основна пастка для персонологів, зацікавлених у перевірці теорії Фрейда, полягає в неможливості відтворення клінічних даних у контрольованому експерименті. Друга проблема у встановленні валідності психоаналізу пов'язана з тим, що його положенням неможливо дати робочі визначення (тобто теоретичні концепції найчастіше сформульовані таким чином, що важко робити з них недвозначні висновки і перевіряючі гіпотези). Коли отримувані результати засновані на настільки нечітких і невизначених умовиводах, просто неможливо зрозуміти, узгоджуються вони з теорією чи ні.

Оскільки інші психологічні теорії за критеріями теоретичної строгості і верифікованості мало чим відрізняються від фрейдівської, у тому розумінні, що теж не відповідають зазначеним критеріям, Л. Х'єлл і Д. Зіглер закінчуючи свою книгу, справедливо запитують:" Чи можна взагалі теоретичні концепції перевіряти емпіричним шляхом?" Природно, не можна. Тільки в природничих науках, до яких психологія не відноситься, теорія обґрунтовується за допомогою експерименту, до того ж останній — це не емпірія, а спеціально організований досвід, вибудований таким чином, щоб відповідати теорії.

Самі по собі психологічні теорії особистості можуть бути цікавими і можуть схоплювати важливі особливості особистості сучасної людини. Але, як правило, вихідні гіпотези і концепції, на яких вони побудовані, не відрефлексовані з погляду передбачуваних сфер уживання, не прояснені в плані своїх меж і основ. Крім того, як правило, в цих теоріях людина витлумачується як істота, що характеризується певною структурою й організацією, незалежною від культури і часу. Звичайно, психологи говорять про розвиток психіки і вплив на розвиток соціальних умов, але розуміють перше як розгортання вихідної структури, де в потенції усе вже є, а друге як зовнішні фактори. Навпаки, якщо стосовно людини реалізувати культурологічний і семіотичний підходи, потрібно стверджувати існування різних типів людини і психіки, а не один. У цьому випадку нас уже зможе задовольнити психологія, що описує психіку взагалі. як це відбувається зараз; в культурологічно-орієнтованій психології. повинні бути розгорнуті концепції різних типів психіки.