Функції політології
Функції
(лат. functio — виконання, діяльність) будь-якої науки, в тому числі й науки про політику, це вирішення (практична реалізація) характерних для неї завдань і проблем. У сучасній літературі найбільше представлені дві провідні групи функцій сучасної науки про політику.
Перша— службові (інструментальні) функції обслуговування політичної практики:
1) нормативні, які визначають норми політичної діяльності, політичних процедур (виборів, створення організацій), політичного життя і т. п.;
2) планування політичних подій, процесів;
3) прогнозування та моделювання очікуваних подій, орієнтування політичної практики;
4) організаційні функції — розроблення рекомендацій для організації політичних заходів, відносин, переговорних процесів, діяльності партій і т. п.
Світоглядна
Оцінює вплив ідеології на політичну реальність, формує політичну свідомість, політичну культуру та поведінку особистості
Теоретико-пізнавальна
Встановлює причинно-наслідкові зв'язки; вивчає глибинні сутнісні риси політичного життя, його тенденції і закономірності, розроблює методи та способи пізнання дійсності
Прикладна (управлінська)
Розроблює критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує правдивою інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу
Експертао-прогностична
Аналізує сутність політичних процесів, їх спрямування та визначає вибір оптимальних засобів досягнення мети, передбачає політичні рішення на перспективу
Інноваційна
Прагне надати прогнозам і висновкам максимально наукову обгрунтованість і максимально контрольовану форму
Виховна
Формує політико-правову свідомість, політичну культуру на духовних традиціях народу, сприяє розвитку політичної активності та культури міжнаціональних відносин, формуванню патріотичних почуттів та поглядів
Друга група — пізнавальні й критичні функції політології:
1) теоретичний та емпіричний аналіз політичних ідей, теорій, практичної діяльності;
2) критична перевірка політичних ідей, теорій і практичних подій двома шляхами — попередніх теоретичних розрахунків, зіставлень, перевірки аргументації тощо, тобто методом верифікації та фасильсифікації гіпотез, виявлення помилок і неправильних положень, а також за допомогою експериментальних випробувань (пробних варіантів, умовних визначень та аналізу результатів, методів прийняття рішень і т. ін.);
3) побудова теорії відповідного політичного об'єкта, явища, процесу — першочергове завдання науки про політику, яка припускає знання його певних перемін, їх
пояснення, що дає змогу міркувати про майбутнє становище, передбачати його, без чого неможлива справді наукова теорія, яка виходить із часткових теорій окремих (але взаємопов'язаних) об'єктів до теорій середнього та вищого рівнів (наприклад, сукупність теорій правління й самоуправління, стосунків влади й суспільства, держави й апарату влади, діяльності політичних партій, лідерів, політичних відносин, конфліктів і т. д. — аж до загальної теорії демократії);
4) створення власної методології, починаючи з емпіричних кількісних і якісних конкретних досліджень, добір і розроблення методів накопичення та опрацювання даних, використання математичного апарату, системних методів, моделювання, ймовірного майбутнього, використання таких спеціальних методів, як аналіз ймовірних процесів, теорій ігор, просторових уявлень, відносин об'єкта і його оточення (середовища), наприклад, при аналізі систем різних порядків (самоуправління мікрорайону в місцевому управлінні, міста — в області і т. д.).
У межах функцій політології здійснюється поступ наукового політичного знання від емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію, а далі — впровадження в практику.