Політологія: Навчально-методичний комплекс

Гуманістичні політичні вчення доби Відродження та Просвітництва

Нікколо Макіавеллі, Жан Боден, Гуго Гроцій, Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль -Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Іммануїл Кант, Політичні доктрини нової доби.

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці Середньовіччя (табл. 5). Це пов'язано з ім'ям одного з видатних засновників політичної науки— італійця Нікколо МакіавеллІ (1469—1527). Саме в його працях «Роздуми про першу декаду Типга Лівія» та «Володар» дістає дальший розвиток політична наука.

Політичні вчення епохи Відродження

— Розвиток гуманістичних начал о політичній думці ї від теології

— Звільнення політичної теорії від теології

— Аналіз проблем прав і свобод сутності держави, її законів

Нікколо Макіавеллі (1469—1527)

— Італійський державний діяч та політичний мислитель, фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні твори: «Государ», «Історія Флоренції», «Міркування На І декаду Тіта Лівія».

— У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами.

— Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідуумів.

— Державу розглядав як політичний стан суспільства (state), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу.

— Охарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анархія— в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівноважують одна одну.

— Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти у процесі вільного змагання.

— Змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі під час боротьби за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип «мета виправдовує засоби» (феномен т. з. «макіавелізму»).

— Вважав, що держава — вищий вияв людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини

Жан Боден (1529—1596)

— Французький політичний діяч, юрист, теоретик держави — Основна праця.

— «Шість книг про республіку», в якій вперше сформульоване поняття «суверенітету» як суттєвої ознаки держави.

— Держава виникає не як результат добровільної угоди, а через завоювання та насильство.

— Основою і осередком держави є сім'я. Держава — це правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить.

— Вище від носія суверенітету можуть бути тільки Бог і закони природи.

— Правитель мусить залишати підданим природні свободи та їх власність.

— Форма держави залежить від географічного середовища. Жителі Півночі, наприклад, розбудовують демократію та виборні монархії.

— Найкраща форма правління — обмежена законами монархія.

— Монарх — суверен, але управління країною, призначення на державні посади слід поєднувати з аристократичними та демократичними принципами

Гуго Гроцій (1583—1645)

— Голландський юрист та державний діяч.

— У трактаті «Про право війни і миру. Три книги» заклав основи вчення про природне право.

— У «природному» стані люди не знали ні держави, ні приватної власності, але згодом між ними почалася ворожнеча. Щоб подолати її, люди уклали суспільний договір і створили державу.

— Ідея договірного виникнення держави була відома задовго до Гроція, але саме він розглядав її як базове поняття теорії держави.

— Право поділяв на природне і воле-встановлююче. Джерелом природного права є людський розум. Воно вимагає утримання від чужого майна, притягання людей до заслуженої кари та ін. Природне право «не може бути змінене навіть самим Богом».

— Установлююче право поділяв на людське і божественне, які повинні відповідати приписам природного права.

— Народ може вибрати будь-яку форму державного правління, але в подальшому не може змінювати її.

— Природне право слід поширити і на міжнародні відносини. Не сила, а справедливість і закон мають визначати взаємини між державами

Н. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою—законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. «Володар» — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем історичної

поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи і відповідно до них творити політичну історію. За теорією Н. Макіавеллі, держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні чинники, які впливають на становлення й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтуються на досягнутому рівні знань про суспільство.

Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить відомим англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588—1679) і Джону Локку (1632—1704; табл. 6). Своєрідність їх підходів до аналізу політичного життя Англії яскраво розкривається у висловлюваннях, які наведено нижче.

Політичні вчення Нового часу

— Формування ліберальної політичної ідеології

— Обгрунтування принципу поділу влади та ідеї правової держави

— Формування концепцій народного суверенітету та прав людини і громадянина

Томас Гоббс (1588—1679)

— Англійський філософ.

— Політична доктрина викладена у працях «Філософські основи вчення про громадянина» (1642), «Левіафон, або Матерія, форма і влада держави церковної та світської» (1651) та ін. Вона включає такі ідеї:

— У природному стані, де люди були рівні, йде війна всіх проти всіх.

— Перехід від природного стану до держави відбувається через укладення «суспільного договору».

— Державу називав «Левіафаном»— штучним утворенням, сконструйованим людьми. Угоди, за допомогою яких створений Левіафан, виконують роль Божого веління.

— Уклавши договір, індивіди переходять у громадянський стан, втрачаючи попередні права, в т. ч. право змінювати форму влади.

— Держава гарантує підданим свободу, яка дозволяє робити все, що не заборонено правом.

— Коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту»

Джон Локк (1632—1704)

— Англійський філософ і політик, фундатор лібералізму.

— Основні політичні погляди викладені в «Двох трактатах про правління» (1689—1690).

— Первинним видом людського єднання вважав «природний стан», у якому люди є вільними і рівними, керуються природним законом, встановленим Богом.

— Потреба в регламентації відносин власності стала головною причиною формування суспільства.

— Відмовившись від частини своїх природних прав, люди уклали між собою суспільний договір, утворивши громадянське, а згодом — і політичне суспільство (державу).

— Держава виступає гарантом природних прав. Вона не може бути могутнішою за людей. Суверенітет залишається за народом.

— Гарантія втілення свободи— рівний для всіх, обов'язковий і постійний закон.

— Суспільство і держава— не одне і те ж. Тому руйнація держави не означає розпаду суспільства. Суспільство може створити іншу, досконалішу владу.

— Необхідний розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою владами, щоб запобігти зловживанням короля.

— Доки не буде світового уряду, держави перебуватимуть у природному стані, а отже, війни будуть звичним явищем

Т. Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії після смерті Кромвеля, доводив, що монархія — одна з найкращих форм влади. Водночас він відкидав теорію божественного походження королівської влади. У праці «Левіафан» він описує хаос природного, додержавного, існування людей. Це було суспільство, де йшла «війна всіх проти всіх».

Однак, за Т. Гоббсом, люди як розумні істоти усвідомили своє безнадійне існування і знайшли вихід із цього становища — суспільний договір. Вони погодилися передати усі свої природні права монархові і підкоритися закону. Єдина функція монарха полягає в тому, щоб оберігати закони.

На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локк у «Другому трактаті про державу» дає філософське обгрунтування «славної революції» й установлення обмеженої монархії. Його ще називають засновником лібералізму. Він уперше чітко розрізнив такі поняття, як «особа», «суспільство», «держава», причому особу поставив вище за суспільство і державу. За Дж. Локком, людина від народження має природні, невідчу-жувані права «на життя, свободу і власність». Приватна власність — не абсолютна цінність, а засіб побудови вільного суспільства. Володіння власністю впливає на формування індивідуальності.

Важливим у політичній доктрині Дж. Локка є трактування ним поняття рівності, яку він виводить із «природного стану речей», її підґрунтям є чесна конкуренція на основі взаємовизнання. Рівність не має нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким зрівнюванням. Йдеться про рівність можливостей і намагань. Інакше кажучи, існуючій нерівності має бути протиставлена «рівність без зрівнювання», рівність, яка допускає і стимулює природну несхожість людей. Тому держава повинна створити можливості для реалізації природних відмінностей і нерівності, що є найкращим із засобів усунення «неприродних привілеїв», тобто такого політичного становища, коли знатні і сильні мають виключне право на економічну й особисту незалежність. На думку Дж. Локка, держава мусить гарантувати три природжених права людинина життя, свободу та власність. Саме вони становлять базу правового порядку і дають змогу укласти таке законодавство, яке цілком вивільнить людину, щоб вона могла «користуватися і розпоряджатися як завгодно своєю особою, своїми діями... і своєю власністю».

Великий внесок у розвиток політологічної думки зробили представники французької школи Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1753) і Жан-Жак Руссо (1712—1778; табл. 7). Це також своєрідне осмислення, віддзеркалення того політичного життя, яким позначене тогочасне французьке суспільство.

У праці «Про дух законів», розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, Ш. Монтеск'є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажанням людини. Вони мають розумну підставу. їх причина — в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або у зв'язку з іншими законами. «Закони в найширшому розумінні є необхідними зв'язками, що випливають із природи речей».

Тому не випадково розроблення проблем сукупності чинників, які зумовлюють «дух законів» або «образ управління», поставила Ш. Монтеск'є в ряд видатних засновників політичної науки.

По-перше, Ш. Монтеск'є розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої є законодавство. Відтак обґрунтовується поняття соціальної системи і соціальної структури. Більше того, розглядаючи цілісність, взаємодію, сукупність зв'язків, він робить висновок, що соціальні факти об'єктивно пов'язані.

Політичні вчення доби просвітництва

Шарль -Луї Монтеск'є (1689—1755)

— Французький політичний мислитель, правознавець, письменник.

— Основні праці: «Роздуми про принципи величі римлян та їх занепад», «Про дух законів».

— На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, не ставить особистість над державою і не протиставляє прав громадян правам держави. Свобода — це право «робити все, що дозволено законом».

— Забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, коли в державі існують незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча, судова (саме незалежність, а не розподіл функцій стоїть на першому місці).

— Загроза свободам є й тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії.

— Виступив одним із засновників теорії правової держави, базуючись на ідеях географічної школи: найбільший вплив на характер правової системи держави, на «дух її законів» має клімат, який визначає характер і вдачу народу.

— На «дух законів» впливають також густота населення, економічний стан країни, віросповідання і особливо форма політичного правління.

— Принцип правління визначається почуттям, яким керуються люди. Для республіки— це доброчесність, для монархії — честь, для деспотії — страх.

— Ідеальна форма правління — аристократична монархія, оскільки демократія характеризується деспотизмом більшості

Жан-Жак Руссо (1712—1778)

— Французький філософ, письменник.

— Автор творів: «Про суспільний договір або Принципи політичного права», «Міркування про походження і причини нерівності між людьми», «Судження про вічний мир».

— Розвиток цивілізації пов'язаний з виникненням і ростом суспільної нерівності (з регресом свободи).

— Щоб зберегти майно, було створено публічну владу. Це породило політичну нерівність.

— Оскільки попередній суспільний договір був «приманкою багатих» для пригноблення бідних, уявлення про договірне походження влади в Руссо пов'язане не так з минулим, як з майбутнім.

— Перехід до стану свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, за яким суверенітет у державі повинен належати народові.

— Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодавчої влади.

— Свобода полягає в тому, що громадяни перебувають під захистом законів і самі їх приймають.

— Оскільки народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу.

— Політична рівність громадян неможлива, поки існує майнова і соціальна нерівність.

— Принципи рівності, свободи та народного суверенітету сповна можуть бути реалізовані лише в умовах республіканського ладу

По-друге, досягненням Ш. Монтеск'є, який спирався на погляди своїх попередників, є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де практично був розвинутий цей механізм, він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну.

Особливістю французької політичної думки цього періоду є зміна акцентів: вихідним елементом держави постає не індивід, а соціальні групи; при з'ясуванні характеру держави увага переноситься із закону як інтелектуального принципу дослідження («природний закон», «право», «договір») на її історію; починають чітко вимальовуватися її економічні проблеми.

Свідченням таких нових підходів виступає політичне вчення Ж.-Ж. Руссо, в якому простежуються два основних положення. По-перше, на відміну від інших теоретиків природного права, він розглядає асоціацію, що виникає шляхом укладання суспільного договору, як «моральне й сукупне тіло». Це — своєрідна суспільна людина, котра дістає «свою єдність, спільну ідентичність, життя та волю» внаслідок відчуження цих прав членами-засновниками. Це «тіло» має свою волю, яку немож-

ливо ототожнювати з волею окремого індивіда. Передаючи в спільне надбання свою особу, «кожний член стає невід'ємною частиною цілого».

Другим важливим положенням у вченні Ж.-Ж. Руссо є думка про те, що створення «морального й сукупного тіла держави» стало водночас і трансформацією «природних індивідуумів» у «аморальних громадян», їм притаманне володіння не тільки законними правами та обов'язками, а й відповідними поняттями та почуттями. Інакше кажучи, до тих, хто чинить опір загальній волі, все суспільство повинне вжити певних заходів.

Основою будь-якої законної влади, за Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність.

Головне завдання законодавства Ж.-Ж. Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їх свободу та рівність. При цьому малася на увазі рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо.

Політичні доктрини нової доби. Відмітною рисою другої половини XVIII— XIX ст. є два епохальні чинники.

По-перше, європейська цивілізація бурхливо розвивається під впливом Великої Французької революції, яка проголосила, за словами К. Маркса, новий політичний устрій і дала всьому світові зразки демократії та свободи.

По-друге, внаслідок промислового перевороту, тобто заміни мануфактурного виробництва великою машинною індустрією, бурхливо розвиваються капіталістичні відносини, що стають панівними в суспільно-економічному житті.

У відповідності з цим почалося створення нових політичних, філософських і правових систем життєдіяльності суспільства.

У Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки XIX ст., були професор філософії Кенігсберзького університету Іммануїл Кант(1724—1804), видатний філософ і громадський діяч Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), геніальний мислитель Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831).

І. Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму як нової течії соціальної політичної думки. Лібералізм, відобразив ідейні позиції заможної частини третього стану, яка вимагала економічної і політичної свободи для своєї життєдіяльності. На думку Канта, лібералізм — єдина розумна платформа суспільного устрою, яку він обґрунтував у таких працях, як «Ідеї загальної історії», «До вічного миру», «Метафізичні початки вчення про право» та ін.

Під впливом ідей просвітництва та школи природного права, які обстоювали індивідуалізм, сформувалися головні принципи соціальної концепції І. Канта: кожна особа є завершеною абсолютною цінністю; людина не є знаряддям здійснення якихось планів, навіть спрямованих на суспільне благо; вона— суб'єкт і докорінно відрізняється від навколишньої природи, у своїй поведінці повинна керуватися велінням морального закону; закон цей апріорний, не може бути підданий впливові зовнішніх обставин і тому беззастережний.

Сукупність умов, які обмежують сваволю одного стосовно іншого й запобігають виникненню конфліктів у суспільстві, і є право. Саме воно покликане регулювати поведінку людей. Суб'єктивні мотиви, спосіб мислення й переживань його зовсім не цікавлять— ними займається мораль. Ніхто не може наперед приписувати людині, заради чого вона має жити, в чому суть її власного блага та щастя. Більше того, неможливо домагатися цього від неї погрозами, застосуванням сили.

Істинне призначення права— надійно гарантувати той соціальний простір, у якому моральність могла б нормально виявити себе, в якому беззаперечно реалізувалася б свобода. А це досягається наданням праву примусової сили, яку може дати тільки держава.

І. Канту належить пальма першості в обґрунтуванні правової держави. Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей: законодавча влада належить колективній волі народу, виконавча зосереджена в руках правителя за законом, а судова — призначається виконавчою.

Соціально-політична доктрина И. Фіхте розвивалася в руслі, характерному для німецької класичної філософії, природної правової теорії. Тому й не дивно, що між його поглядами та поглядами І. Канта дуже багато спільного.

У соціальній філософії Ф. Гегеля належне місце посідають проблеми держави, влади, суспільного устрою. Зокрема, у «Філософії права» він підкреслює, що «ця праця, оскільки в ній зосереджена наука про державу, буде намаганням осягнути й описати державу як щось розумне в самому собі». Перехід до нових форм державного устрою він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад.

В. Гегель ввів у політичну науку розмежування понять «громадянське суспільство» (сукупність економічних відносин) і «держава». Державу («дійсність моральної ідеї») він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв'язує суперечності між його членами. Водночас такі суперечності між багатством і бідністю він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, подолати їх практично неможливо й вони не залежать від держави.