Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

4.2. Політична влада

Історія політичного владарювання — одна з найцікавіших. І скільки суспільствознавці не прагнули розкрити таємницю її, політична влада й досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості.

Історія політичного владарювання — одна з найцікавіших. І скільки суспільствознавці не прагнули розкрити таємницю її, політична влада й досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості. У політології влада, її сутність, характер мають важливе значення для розуміння природи політики, політичної системи суспільства, політичного процесу, політичного прогресу. Напрям світової політичної науки, що досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які займаються дослідженнями у цій галузі, — кратологами.

Влада, владовідносини являють собою необхідний механізм регулювання життя суспільства, забезпечення його єдності. Влада є головним елементом, який пов'язує все політичне в суспільстві в єдину політичну систему і який визначає зміст поняття "політика". Оскільки політика знаходить свій вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та в інших явищах, спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент усім їм іманентно властива. Немає політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади, політичної влади, виражених у ній політичних інтересів, потреб і розгортається політична життєдіяльність. Вона структуралі-зується, організовується у певну систему, а саме — у політичну систему суспільства. Влада є одним із стрижнів, навколо якого формується цілісність політичної системи. Від сутності, змісту, механізму функціонування влади залежать характер і спрямованість політичної системи.

Влада (політична, державна) є формою волевиявлення суб'єкта влади. У світовій кратології існує багато визначень влади. Гцё не випадково, бо навряд чи знайдеться ще проблема, значення якої важко переоцінити, оскільки вона зачіпає інтереси кожного. Надзвичайно влучно з цього приводу висловився ще в середині XVII ст. Томас Гоббс: "Я не сумніваюсь, що якби істина, що три кути трикутника дорівнюють двом кутам квадрата, суперечила праву будь-кого на владу або інтересам тих, хто вже володіє владою, то оскільки це було б під владою тих, чиї інтереси ця істина зачепила, вчення геометрії якщо не заперечувалося б, то було б витіснене спалюванням книг з геометрії"'. Існують різні філософські й політологічні концепції влади, серед них — біхевіористська, реляціоністська, інструменталіст-ська, структурно-функціональна, конфліктна, марксистська та ін.

Оскільки категорія влади є багатозначною й різновимір-ною, а також вихідною й визначальною у державно-політичній сфері, розглянемо зміст існуючих концепцій влади. Послідовність викладу їх свідчить певною мірою про історичну послідовність дослідження влади у світовій політології.

Біхевіористська концепція влади. Політичний біхевіоризм (від англ. behaviour — поведінка) зводиться до намагання маніпулювати поведінкою на рівні окремої людини заради стабільності політичної системи). Влада розглядається як вихідне начало, яким детермінуються всі політичні дії особи. Виходячи з цього, окреслюються такі підходи до визначення влади? "

1. Влада як "воля до влади". На цьому побудована "силова модель" політичного процесу.

2. Політичні відносини розглядаються як ринок влади. Відповідно до цього розробляється "ринкова модель" політичного процесу, за якою влада продається і купується за правилами ринку, де діють попит і пропозиція, прагнення до вигоди, конкуренція продавців і покупців.

3. Зв'язок ринку влади і влади держави. При такому під ході держава розглядається як структура, що упорядковує владу, визначає правила політичної гри, приборкує ринкову стихію влади.

4. Політичний ринок як змагання суб'єктів влади. На цій основі будується "ігрова модель" політичного процесу. В її тлумаченні політичний світ розглядається як театр, поле гри, де успіх влади залежить від здібностей, сили, гнучкості суб'єкта, здатності його перевтілюватися, наполягати та ін.

Найбільш видатними представниками біхевіоризму є Ч. Мегріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ж. Бюрдо, А. Лаксело, Ф. Гегель та ін.

Реляціоністська концепція влади. Латинське слово relatio означає "донесення". Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах,/підкреслюється асиметричність владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади.

Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: "опору" (психологічний акцент у системі владовідносин), "обміну ресурсами" (соціологічний акцент), "розподілу зон впливу" (політичний акцент).

Теорія "опору" (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) основну увагу приділяє класифікації різних форм і ступенів опору в системі владних відносин, опору, підвладного тискові з боку суб'єкта влади.

Теорія "обміну ресурсами" (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінгс та ін.) за основу аналізу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним. Прагнення підвладного до отримання певних благ зумовлює наявність влади у того, хто такі блага має. Отже, влада є функцією залежності індивіда від розподілу ресурсів.

Д. Ронг, автор теорії "розподілу зон впливу", вважає, що в системі владних відносин особи постійно обмінюються ролями — володар влади і її об'єкт.

Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існує три підходи до визначення поняття:

макропідхід — влада як властивість або атрибут макросо-ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей;

мезопідхід — влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є, К. Дойч, Н. Луман). Влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами;

мікропідхід — влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Суб'єктом влади є передусім особа, дії якої є визначальними у рамках певної соціальної системи. Зверненням до аналізу вертикального і горизонтального зрізів влади стверджується, що роль індивіда в суспільстві, в мікросистемі визначає його владу.

Телеологічна концепція влади. Влада — це досягнення певних цілей, одержання запланованих результатів.

Інструменталістська концепція влади. Представники цього підходу розглядають владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу.

Структурно-функціональна концепція. Влада постає як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Саме суспільство влаштоване ієрархічно. Воно диференціює управлінські та виконавські соціальні ролі. А роль особи у політичній системі чітко визначена — підтримання існуючої системи.

Конфліктна концепція влади. Представники її розглядають владу як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Психологічна концепція влади. Витоки влади трактуються як такі, що кореняться у свідомості і підсвідомості людей, а прагнення до влади розглядається як вияв, сублімація пригніченого лібідо, що являє собою трансформоване відчуття переважно сексуального характеру (Зігмунд Фрейд) або психічну енергію взагалі (Карл Густав Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виконують функції суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Психо-аналітики акцентують увагу на таких механізмах, як командування і підкорення.

Марксистська концепція влади. У роботі "Німецька ідеологія" К. Маркс і Ф. Енгельс навели поняття "соціальна влада" і визначили основні риси її: класовий характер у класовому суспільстві; відносини панування і підкорення; зумовленість соціального панування майновими відносинами. У наступних працях К. Маркс і Ф. Енгельс указували, що головне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада.

Отже, зазначені підходи до вивчення влади свідчать про великий інтерес у світі до проблеми влади, про надзвичайну складність її.

Феномен влади лише недавно став об'єктом дослідження вітчизняної політології. До останніх часів ті, хто був при владі, всіляко блокували й припиняли будь-які намагання представників політичних наук зібрати дані про об'єктивне уявлення щодо носіїв політичної влади. Відсутність емпіричної бази поєднувалась з догматизованою теорією влади, що зводилася до кількох максим типу "владу не дають, владу беруть". Побудова правової держави вимагає глибоких наукових знань сутності політичної влади. Інтерес до теоретичних набутків світової політології і вивчення реального стану владарювання у країні пов'язані з потребою політичних змін у владній структурі життя України.

Розуміння політичної влади грунтується на загальносоціо-логічному визначенні влади.

Влада — це реальна здатність суб'єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства тощо.

Соціальна система влади створює цілісність, до якої входять її підсистеми — політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті всі вони взаємопов'язані і втілюють волю певної спільноти — класу чи соціальної групи. Зауважимо, що волевиявлення соціального суб'єкта влади тим активніше, чим міцнішу він має матеріальну основу. Бідна людина не здатна розумно ставитися до влади, так само як бідне суспільство не здатне розумно розпорядитися нею. Оптимальний політичний устрій, політична організація влади потребують сильного "середнього класу" як прошарку матеріально забезпечених людей. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада.

Політична влада — реальна здатність соціальної спільноти, індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу і сформованих політичних потреб.

Особливості політичної влади:

1. Здатність, готовність суб'єкта влади виявити політичну волю. Підкреслюючи значення волевиявлення суб'єкта влади, слід зазначити, що його не можна абсолютизувати, оскільки це призводить до волюнтаризму в політиці.
Волюнтаризм у політиці означає позицію суб'єкта політики, який розглядає волю як головний чинник політики і спрямовує її на довільне вирішення політичних проблем. Волюнтаризм пов'язаний з перебільшенням ролі й значення політичної влади у суспільному житті, наділенням її безмежними властивостями при регулюванні та змінах соціальних умов.

2. Охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб'єктів. Територія, населення у поєднанні їх із владою становлять складові ознаки держави. Територія — просторова межа дії політичної влади. У цьому розумінні територія — не тільки географічне або етнографічне поняття, а й політична категорія, якій властивий публічно-правовий характер. Він полягає у тому, що територія, в межах якої державна влада здійснює свою волю, є складовим елементом держави, одним з основних виявів її сутності. У "Декларації про державний суверенітет України" (16 липня 1990 р.) вказувалось на державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. В "Акті проголошення незалежності України" (24 серпня 1991 р.) підкреслюється: "Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України".
Територія входить у державу через людей, які на ній живуть і підкоряються цій владі. Сукупність індивідів і становить населення. Корінне населення держави іменують народом, на основі якого і формуються суб'єкти політики.
Політичний простір як територіальний характеризується тим, що в межах території влада повинна мати певні "кордони", які визначаються межами компетенції в досягненні цілей. У правовій державі політична влада ні в якому разі не повинна поширюватися на неполітичні "приватні" міжособистісні відносини. В цьому сутність справжніх громадянських свобод як свобод особистості від політичного нагляду і контролю. Саме тоталітарна влада характеризується порушенням межі власної компетенції. Введення влади у необхідні кордони, а це властиве саме правовій державі, можливе, якщо суб'єкти влади володіють необхідною компетенцією і культурою.

3. Наявність політичних організацій, через які суб'єкт
політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність.
Влада — засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи військово-політичні) або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів — держави, політичних партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному прогресу.

4. Осмислення політичного інтересу і політичних потреб.

5. Забезпечення соціального панування в суспільстві суб'єкта політичної влади.

Поняття "політична влада" пов'язане з такими явищами, як політичне панування, експлуатація, пригноблення та ін.

Для здійснення політичної влади її слід упорядкувати, тобто насамперед закріпити у вигляді політичного панування.

Політичне панування — це встановлення структурованих у суспільстві відносин командування — підкорення, що забезпечують політичний порядок.

Встановлення організованої системи управлінської праці і виконавської діяльності має бути оформлене на законодавчій основі, що дає владі змогу інституціоналізуватися, набути діяль-нісно-правового характеру, робить її стійкою. Суспільство в такому разі функціонує як демократичне. При порушенні права, на якому ґрунтуються діяльнісні взаємовідносини політичних інституцій, в суспільстві виникає антидемократизм, який може призвести до тоталітаризму.

Політичне панування у науковому розумінні має позитивне навантаження, оскільки нерозривно пов'язане з наведенням порядку, з упорядкуванням відносин, з правопорядком. Його слід відрізняти від таких понять, як експлуатація, політичне гноблення, придушення.

Експлуатація — досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів чужої праці.

Надзвичайно важливим для розуміння особливого політичного становища народів є поняття "пригноблення".

Пригноблення — це жорсткий і жорстокий примус, обмеження свобод і дій, привласнення чужої волі й оволодіння нею.

Політичне придушення — оволодіння панівним становищем на основі повного підкорення, приведення в повну залежність.

Як приклад пригноблення особистості, населення в цілому, а в окремі періоди й придушення є радянська владна система, яка протягом десятиліть існувала за рахунок привласнення волі за умови обмеження політичних свобод і трималася на обмані.

6. Різноманітність ресурсів — політичних, економічних, соціальних, культурних, силових, суб'єктних та ін.

До ресурсів влади належать суб'єктні (персоналізовані), політичні, матеріальні, соціальні, культурні, інформаційні, силові, демографічні та ін. Кожен з них становить певну силу. Співвідношення цих сил у різні періоди може змінюватися.

Суб'єктні ресурси влади — наявність необхідних соціальних якостей: особисті характеристики суб'єкта влади — політична освіченість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, здібності до аналізу політичної ситуації і прогнозування, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість, визнаний авторитет та ін.

Політичні ресурси влади — наявність розвинених політичних партій, відпрацьованість державних механізмів, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних цінностей у суспільстві, наявність політичних лідерів і відпрацьованого механізму формування їх, розвинена політична теорія і механізми оволодіння нею, розвинена політична культура мас і політична культура функціонування політичних структур та ін.

Економічні ресурси влади — розвинена матеріальна і технічна база суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багатство корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв'язки та ін.

Соціальні ресурси влади — соціально структуроване суспільство з високими показниками освіти, посадової упорядкованості, утвердження престижності професій, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.

Культурні ресурси влади — освіченість населення, темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність і освоєння сучасних політичних знань, вплив засобів масової інформації та ін.

Інформаційні ресурси влади — володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронної технології, засобів масової інформації та ін.

Демографічні ресурси влади — фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

Правові ресурси влади — наявність правових цінностей, розвинена система права, що відображає реальний стан у суспільстві, правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Силові ресурси влади — інституції силового впливу: армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, техніка, пенітенціарна система та ін.

Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них — державна і партійна влади, влада громадських організацій та інформаційна влада.

Головним знаряддям політичної влади є державна влада. Найсуттєвіше у політиці — це устрій державної влади.

Державна влада — це така форма суспільної влади, яка виражає волю економічно і політично панівної спільноти і спирається на спеціальний апарат примусу, має монопольне право видавати закони й інші розпорядження, обов'язкові для всього населення.

Особливостями державної влади є:

> публічний характер;
> монополія на наявність спеціального апарату примусу, засобів організованого і законодавчо інституйованого на сильства;
> наявність певного територіального простору, на який поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади;
> монополія на правове, юридичне закріплення влади;
> обов'язковість владних розпоряджень для всього населення.

Державна влада реалізується у різних функціях, а саме: встановлення законів, застосування різних заходів управління, здійснення правосуддя.

Учення про поділ влади пов'язане з ім'ям видатного французького класика політичної думки Ш. Монтеск'є. У своїй праці "Дух законів", аналізуючи історію розвитку держав, він пише, що кожна з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову. Практика розбудови сучасної української держави потребує осмислення вчення про поділ влади у його розвитку аж до сучасності, а також вивчення світової практики втілення його в життя.

Державна влада не є незмінною. Вона розвивається, наповнюється новою державною культурою функціонування, втілює рівень правової культури суспільства.

Державна влада взаємодіє з різними формами партійної влади, а також владними відносинами, що виникають при функціонуванні громадських організацій. Все це пов'язано з тим, яким чином влада встановлена. Суб'єкт влади повинен здобути її. Шляхи досягнення влади багато в чому визначають ЇЇ функціонування, діяльність структурних елементів влади.

Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція; мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Спосіб здобуття влади зумовлює всю подальшу діяльність політичних сил, що прийшли до влади. Розкриємо зміст кожного способу.

Політична реформа (від лат. reformo — перетворювати) — перетворення, зміна, переустрій політичного життя (порядків, інститутів, установ), що здійснюються в основному без змін основ існуючого ладу.

Політична реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його інститутів влади. Вона являє собою певний крок, етап прогресивного перетворення. Такі політичні реформи владарювання можуть відбуватися різними шляхами.

Перший спосіб: реформа зверху. Зміст такої реформи полягає в тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни системи влади за своєю волею і саме на цих засадах здійснюють програму перетворень. Прикладом таких владних змін може бути Туреччина, де реформа зміни влади зверху була здійснена М. Кемалем (Ататюрком), який зорієнтував державу на освічений Захід. У Бразилії зміни у владі почалися з реформ 1964 р. і, забезпечивши значний розвиток, зробили країну відкритим суспільством.

Однак слід мати на увазі, що реформи зверху не завжди приносять жаданий успіх. Значно частіше вони закінчуються поразкою. Прикладом цього можуть бути реформи 60-х років у СРСР. М. Хрущов прагнув змінити владні відносини, ліквідувати тоталітарний режим, демократизувати процес владарювання, реформувати механізм влади. Однак він не зміг позбутися рис минулого і сам вдався до попередніх методів здійснення влади. Віддаючи належне М. Хрущову, який залишився у пам'яті народу як реформатор, важко забути, що його політичний арсенал влади пов'язаний з розстрілом робітників у Новочеркаську, різким погіршенням матеріального становища людей тощо. Як лідер-реформатор, будучи непослідовним у своїх діях, опинився у пастці певних політичних сил М. Горбачов.

Другий спосіб: зречення влади, відмова від влади. Це відбувається при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владарювання. Прикладом можуть бути відмова від влади восени 1989 р. Е. Хонеккера в НДР, Г. Гусака в ЧССР. Вони опинилися без підтримки власного народу і політичних сил, без підтримки радянських військ. Такий спосіб зміни влади зустрічається досить рідко.

Третій спосіб: поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі та в опозиції. Прикладом цього може бути розвиток подій в Угорщині, Польщі, Болгарії, Південній Кореї, Іспанії та в інших країнах. Це процес поступових і погоджених реформ владних структур, змін у владних відносинах, наповнення їх новими зразками політичної культури, взаємних поступок, переговорів, звернення до компромісів та ін. Спільна робота шляхом переговорів, проведення "круглих столів", обговорень, конференцій, діалогів забезпечує процес реформування влади, оволодіння нею новими методами, утвердження демократичного режиму. Такому режиму не сприяють політичні революції.

Політична революція (від лат. revolutio — переворот, розгортання) — це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади, здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Центральним питанням революції є питання про політичну державну владу, яким соціальним спільнотам людей вона належатиме. Залежно від суб'єкта революційного руху, його спрямованості розрізняють буржуазну, буржуазно-демократичну, національно-визвольну, пролетарську (соціалістичну) революції та ін. Усі політичні революції в процесі підготовки до них і в процесі здійснення їх ставлять за мету утвердження демократичної влади. Проте, як свідчить історія, революції майже завжди, за рідкісним винятком, відкривають шлях недемократичному режиму. Малоймовірно, щоб насильницька революція породила демократію.

Як свідчить розвиток XX ст., революції не дали демократичних режимів владарювання. Російська революція, яка поклала край монархії, не привела до встановлення влади демократичного типу. Лише у наш час ми є свідками прагнень до процесу здійснення демократичної влади, демократичної трансформації. Після перемоги політичних революцій виникли недемократичні режими у країнах Центральної і Східної Європи, в Китаї, Ірані та в інших країнах.

Проте встановлення тоталітарних, авторитарних, теократичних режимів не означає, що революції не несуть у собі рис соціально-економічного прогресу. Деякі з них зробили значний внесок в історичний розвиток, активізували політичний процес. Однак політичним уроком є те, що перехід до демократії владарювання відбувається саме в мирних умовах, тобто шляхом реформ. Контрреволюція (від франц. contre — проти й revolution — революція) — це боротьба поваленого класу, соціальної групи або прошарку, які сходять з історичної арени, як їхнє реагування на революційну практику.

Контрреволюцію не слід ототожнювати з реакцією і консерватизмом. Політична реакція являє собою соціальну позицію класів або прошарків, що сходять з політичної арени. Консерватизм у буденному розумінні — це зберігання владою попередніх форм політичної життєдіяльності, що призводить до уповільнення темпів розвитку суспільства в цілому.

Контрреволюція ставить за мету реставрацію старих суспільних порядків, збереження влади тими чи іншими політичними силами, відновлення попередніх форм владарювання, припинення глибинних процесів соціально-політичного оновлення, створення нового ладу і відповідної йому форми влади. Методами контрреволюції є саботаж, ідеологічна диверсія, підривна агітація, насильство, терор та ін.

Мілітаристська форма досягнення влади являє собою захоплення політичної державної влади за допомогою воєнної сили. Це можливо як шляхом завоювання країни ззовні, так і за допомогою застосування воєнної сили всередині країни.

Формою захоплення влади за участю військових є різні політичні перевороти. Ця участь може бути активною, а в разі вдалого перевороту — пасивною.

Політичні перевороти — форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил.

Політичні перевороти є формою досягнення політичної влади, їх не слід ототожнювати з реформами і революціями. Вони не ведуть до докорінних соціально-економічних змін. Роль їх полягає в персональних змінах у центрі влади. Здійснюються вони по-різному — від прийняття рішення до прямого насильства над владою. Характер і політична спрямованість перевороту залежать від того, які сили1 (прогресивні чи реакційні) і з якою метою здійснюють його, чиї інтереси відображають.

Серед політичних переворотів відомі державний переворот, двірський переворот, путч, воєнна змова.

Державний переворот — форма насильницької або ненасильницької зміни глави держави або уряду, приведення до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади або певних кіл правлячих класів.

Двірський переворот — форма зміни влади певною групою осіб, яка знаходиться при дворі.

Путч є формою боротьби за владу за умови широкого використання репресивних заходів і опори на військових, частину армії. Останні виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд з метою його повної відставки. Військова змова — форма встановлення влади військовими, яка не обмежена законами, спирається на воєнну силу і виражає насамперед інтереси військовослужбовців, усього військово-промислового комплексу.

Набута влада потребує відпрацювання механізму її реалізації. Механізм влади має таку структуру:

1) наявність партнерів (не менше двох), які беруть участь у владних відносинах;
2) волевиявлення владаря стосовно підвладного у формі правового акта, де вказуються санкції на випадок його не підкорення;
3) обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;
4) соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших — підкорятися їм.

Ці елементи становлять основу владних відносин. Саме вони можуть показати розвиненість або слабкість влади, стабільність її або нестабільність. Нерозвиненість або відсутність того чи іншого елемента призводить до розхитаності влади, а згодом — і до розпаду її.

Оптимальність дії механізму влади залежить від оволодіння способами ЇЇ здійснення. До таких способів влади належать: 1) авторитет; 2) право; 3) насильство. Крім цих, основних, є також організаційні, ідеологічні та інші засоби впливу.

Авторитет є необхідним атрибутом політичної влади.

Авторитет — одна з основних форм здійснення влади особи (лідера), групи людей або політичної інституції, їх загальновизнаного впливу на переконання й поведінку людей за допомогою суб'єктивних особливостей і заслуг.

Відповідно до форми виявлення в різних сферах суспільства розрізняють авторитет політичний, економічний, правовий, науковий та ін. Політичний авторитет не тотожний політичному впливові або примусу. Від політичного впливу політичний авторитет відрізняється прямим характером дії на політичну діяльність людей у формі директив, наказів та розпоряджень. Від примусу авторитет відрізняється впевненістю виконавця у легітимності даного йому розпорядження і відсутністю усвідомлення того, що за виконання наказу його можуть нагородити, а за невиконання — застосувати репресивні заходи.

Гарантіями авторитету є традиції, моральні норми, законність або харизма самого політичного лідера. Авторитет може бути підсилений винагородою, підкоренням, примусом, системою санкцій, тобто правом.

Право — основний спосіб здійснення політичної влади, регулювання суспільних відносин за допомогою системи встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил поведінки (норм), що уособлюють волю, інтереси і потреби соціального суб'єкта і є регулятором суспільних відносин.

Право має такі властивості:

1) нормативність, тобто право складається із загально обов'язкових норм;
2) системність. Право являє собою систему взаємопов'язаних норм і становить нормативний механізм правового регулювання;
3) формальна визначеність. Зміст правових норм закріплений у формальних актах (джерелах права);
4) примус. Право — це система норм, що гарантується державою.

Політика знаходить безпосереднє вираження у праві. Проте в праві опосередковується тільки державна політика. Політичні вимоги є правовими лише тією мірою, якою вони закріплені у системі загальнообов'язкових, формально визначених норм, що охороняються примусовою силою держави. Отже, у праві втілена лише частина державної політики, яка для свого існування потребує загальнообов'язкової форми і державної охорони, тобто піднесення до рівня закону.

На верховенстві права, поважанні особи і непорушності її прав, свобод і законних інтересів заснована правова держава, суверенна політико-територіальна організація влади народу. У разі порушення або невиконання правових норм державно організована влада звертається до примусу.

Творення такої правової, соціальної держави, яка є організацією і волевиявленням інтересів усіх соціальних груп, потребує подолання багатьох проблем політичного буття, що історично сформувалося. Наприклад, відомо, що положення Конституції СРСР і Української РСР не були нормами прямої дії до видання відповідного закону. Та й закон, у свою чергу, починав діяти лише після оприлюднення роз'яснень, коментарів і службових інструкцій щодо застосування його. Інколи лише пряма вказівка політичного органу запускала процес по застосуванню права, тобто закон ставав знаряддям політики, а право втрачало моральну основу.

Історія Російської імперії склалась так, що соціальне і політичне буття концентрувалось навколо влади. Індивідуальна особистість повністю розчинялася в ній. Права дарувались, урізувались, видозмінювались або скасовувались. У будь-якому разі це відбувалося з вершини піраміди влади. Вітчизняна історія майже не знає масових рухів за ті чи інші конкретні права, оскільки це була безнадійна справа. Сучасність має подолати багатостолітнє розуміння права владою й особистістю і творити нові відносини на Грунті демократії і гуманізму, на основі дії закону в інтересах людини.

Проте право — це не вся і не всяка державна воля. Політична влада може здійснюватися і поза правом, неправовими способами політичного панування — безпосереднім примусом, фактичними організаційними діями, ідеологічним впливом тощо. Таким способом є, зокрема, насильство.

Насильство — спосіб примусу, який обов'язково спирається на силу, її матеріальне втілення в армії, каральних органах держави з метою забезпечення або збереження політичного й економічного панування, завоювання прав або привілеїв.

Насильство — суть фізичний примус. Є. Дюрінг вбачав у насильстві причину нерівності та злиденності, абсолютне зло. Для К. Маркса і Ф. Енгельса насильство історично відігравало революційну роль. У насильстві вони вбачали знаряддя, за допомогою якого суспільний рух прокладає собі дорогу і ламає скам'янілі й змертвілі політичні форми. У "Маніфесті Комуністичної партії" сказано, що політична влада у власному розумінні слова — це організоване насильство одного класу для придушення іншого. На думку одного з провідних теоретиків неоконсерватизму США С. Ліпсета, влада має бути готова використати також і нелегальні заходи, а якщо потрібно, то і насильницькі, коли йдеться про усунення зла.
Драматизм сучасної ситуації посткомуністичного суспільства новостворених держав полягає в тому, що рівень правосвідомості населення ще і досі не відповідає нормам, зафіксованим у Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН 10 грудня 1948 р. У ній увага акцентується на мирному змісті національних і міжнародних форм вирішення проблем, на охороні прав людини силою закону. Більше того, інколи такий підхід сприймають вороже. Традиційне уявлення про права влади і обов'язки особи протистоїть гуманістичній концепції прав людини і обов'язків держави. Виховане десятиліттями легітимізованого насильства "репресивне мислення" саме у насильстві вбачає вихід у вирішенні таких проблем, як злочинність, корупція та ін. Звідси й неприйняття частиною населення ідеї скасування смертної кари, гуманізації карного законодавства тощо.

Творення демократичної влади в умовах українського державотворення передбачає звернення до утвердження ненасильницької політики.

Ненасильство — це використання в політиці миротворчих заходів, відмова від застосування владними структурами сили при розв'язанні будь-яких суперечних питань, при урегулюванні конфліктних ситуацій. Усі вони мають розв'язуватися на ґрунті принципів високої моралі і гуманізму, верховенства особи, утвердження людського виміру політики.

Історія набула широкого досвіду вжиття ненасильницьких методів і форм політики. До них належать превентивна дипломатія, заяви, страйки, пікетування, звернення, листи протесту або підтримки, критика офіційних осіб, висловлення їм недовіри, консенсус, перевибори, публічні виступи та багато інших. Політична влада як суспільне явище має багатовимірну структуру. Простір політичної влади задається насамперед трьома вимірами.

Перший вимір —це "вісь представництва". Зміст її становить належність політичного суб'єкта до тієї соціальної спільноти, інтереси якої він виражає. З'ясування змісту політичного інтересу і пов'язаних з ним політичних потреб дає можливість зрозуміти, в чиїх інтересах здійснюється влада і який механізм такого здійснення.

Політичні інтереси, коли їх усвідомлюють суб'єкти політики, реалізуються в їхніх політичних відносинах у всій системі політичного, економічного, соціального і культурного життя. Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, народні, національні, класові, соціально-групові, особисті та ін. Стабільність політичної влади у суспільстві, а також функціонування політичної системи залежать від створення такого механізму, який би адекватно відображав комплекс інтересів суспільства — колективів, особистостей.

Другим виміром влади є "інституційна вісь". Вона поєднує в собі різноманітність відносин політичного суб'єкта із соціальними інституціями суспільства й елітою, яка перебуває при владі. Щоб зміцнити своє становище, політичний суб'єкт змушений налагоджувати стосунки з іншими політичними суб'єктами незалежно від того, хоче він цього чи ні, оскільки за кожним з них стоять певні організації й установи. Становище політичного суб'єкта може бути стійким лише тоді, коли він певною мірою узгоджує свої дії з елітою (відкритою чи закритою), яка перебуває при владі. Так еліта диференціює мету, виконуючи функції соціального управління і легітимізації основних цінностей суспільства.

Третій вимір влади становить "вісь політичної діяльності". Це — політична практика, техніка прийняття і виконання рішень, тобто способи вирішення суб'єктом політичних проблем, що постають перед суспільством.

Ці три виміри простору політичної влади дають змогу визначити координати суб'єкта, його активність, здатність до стратегії політичного маневрування.

Встановлення влади у будь-якій формі впливає на формування і функціонування елементів усієї політичної системи суспільства, діяльність її як цілісності. Вплив влади на стабільність життєдіяльності політичної системи здійснюється у процесі владарювання. У структурі політичної системи як елемент її влада виконує свої соціальні функції щодо всієї системи. До них належать:

Інтегративна функція. Влада прагне інтегрувати всі соціально-політичні сили, прогресивні політичні, ідеологічні, інтелектуальні ресурси суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільно значущим, історично визначеним цілям. На основі прогресивної політичної культури вона намагається перемогти конфронтації, уникати конфліктів, спрямовувати політичний хід подій як цілісний.

Регулятивна функція. Влада виявляє і спрямовує політичну волю мас на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. Вона володіє таким інструментом, як право, а також системою політичних норм. Право-творча, політико-нормотворча діяльність — важливий чинник регулятивного впливу влади.

Функція мотивації політичної життєдіяльності суспільства. Влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущим інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб'єктів владарювання, їхніх політико-органі-заційних структур. Мотивацію політичної поведінки, політичної дії влада здійснює, виходячи з політичних цілей і політичних можливостей досягнення їх.

Об'єднувальна функція. Влада об'єднує все політичне в єдину систему — політичну систему суспільства. Вона юридично забезпечує всім політичним і громадським об'єднанням участь у формуванні і функціонуванні органів влади, правовим чином підтримує політичні відносини між ними, формує певний тип політичної культури, усуваючи можливу конфронтаційність. Таким чином вона консолідує навколо усталеної системи влади всі соціальні спільноти, втілюючи в собі їхні інтереси і потреби. Нездатність влади об'єднати соціальні структури та їхні організації призводить до її деформації, поразки.

Стабілізаційна функція. Влада спрямована на стійкий розвиток політичної системи, всіх її структур, усього громадянського суспільства. Стабільність політичної системи забезпечується стійкістю самої влади, її здатністю до саморозвитку, самовдосконалення, демократичного перетворення. Стабільність влади означає: зміцнення і розвиток правової основи функціонування політичної системи суспільства як гаранта її демократичного розвитку; постійне демократичне оновлення політичного життя суспільства, розвиток демократичних політичних структур; вільний розвиток усіх елементів політичної системи на основі стабільної визначеності влади і еволюції її розвитку; захист політичних прав і свобод громадян.

Влада може відігравати роль дестабілізатора функціонування політичної системи суспільства, його політичного життя. Це відбувається за умови, коли стара влада втрачає можливість управління країною і її накази не діють на тих, ким раніше вона керувала, або коли нова влада ще не повністю склалась, не має підтримки з боку більшості населення, їхніх організаційних структур, а її накази не мають сили закону. В ситуації нестабільності у суспільстві і нестабільності у функціонуванні політичної його системи добре організована політична сила може захопити владу. Отже, функціонування влади у політичній системі є чинником і умовою її саморозвитку і розвитку всіх інших елементів політичної системи. Влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури. Виступаючи в демократично організованому суспільстві як законодавча, виконавча, судова, влада є гарантом політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього суспільства.