Зовнішня політика України: Підруч. для студ. ВНЗ

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що діяльність держави в гуманітарній сфері здійснюється у двох напрямах: захист співвітчизників за кордоном і забезпечення прав етнічних меншин в Україні. Дослідження проблеми дає підстави стверджувати про досить низький рівень системи захисту прав українських громадян за кордоном. Передусім це стосується країн — найближчих географічних сусідів, де наші співвітчизники часто полишені напризволяще, не мають громадянських прав. Досі на міждержавному рівні не відпрацьовано механізму наймання на роботу українських громадян у Росії та інших країнах СНД, не вироблено засад їхнього страхування, медичного обслуговування, соціального захисту, немає схем кількісних і якісних характеристик працівників за кордоном. У цьому зв'язку Україні необхідно ратифікувати низку міжнародних конвенцій стосовно правового статусу трудівників-мігрантів, моряків та інших категорій громадян, а також визначити на законодавчому рівні концепцію міграційної політики України.

Урядові структури, на які покладено відповідальність і впровадження законодавчих рішень, не приділяють достатньої уваги питанням етнічних меншин в Україні і співвітчизників за кордоном.

З погіршенням демографічної ситуації в країні потребує перегляду і спрощення низка питань щодо отримання українського громадянства.

Неадекватне сприйняття загроз національній безпеці в етнонаціональній та релігійній сферах може провокувати внутрішні конфлікти й соціальні вибухи (несанкціоноване захоплення землі представниками кримськотатарського населення, боротьба релігійних громад за власність храмів, невдоволення представниками національних меншин внутрішньою політикою Української держави тощо). Потенційна загроза таких явиш вимагає своєчасних політико-правових дій владних структур. Одним із засобів запобігання цим загрозам є своєчасна підготовка до них, прогнозування розгортання конфлікту, чому сприятиме відповідна розробка теоретичних положень та аналіз вірогідного виникнення.

Глибокі соціально-економічні зміни в суспільствах пострадянських країн сприяли появі нових або оновлених еліт, відродженню національної свідомості. Водночас нерідко спостерігається повернення до націоналізму як інструменту відстоювання власних інтересів. Це неминуче призводить до сутичок між різними етнічними угрупованнями, що може перерости в конфлікти різного масштабу та інтенсивності. За ступенем інтенсивності конфлікти можна поділити на кілька груп. Першу групу формують протистояння, пов'язані з тривалими антагоністичними відносинами етнічних груп, які можуть перерости у збройні сутички (наприклад вірмено-азербайджанський). До другої групи можна віднести протистояння, сформовані тривалим періодом відчуженості, що не призводить у кінцевому підсумку до відвертого насильства (приклад: грузинсько-абхазький, грузинсько-осетинський, молдовсько-придністровський конфлікти тощо).

Третя група конфліктів може бути віднесена до так званих завуальованих протистоянь, які сформувалися в результаті співіснування націй і народностей у межах СРСР. До четвертої групи конфліктів належать відносини між репресованими націями, що повертаються на рідні землі, та тими етносами, що населяють регіон (в Україні — повернення кримських татар або німців, у

Росії — повернення чеченців). Для гіпотетичних міжетнічних конфліктів характерними є такі форми: протистояння етнічних меншин, що постійно проживають на території, і протистояння між націями, що повертаються, та етносами, що проживають у регіоні.

Одним із чинників зовнішньополітичного вектора РФ є наявність у державах Співдружності етнічних росіян, чисельність яких сягає 25 млн. осіб (з них більш як 8 млн. — в Україні). Росія покладає на співвітчизників особливі надії, вбачаючи в них джерело посилення своєї державності. Тенденційне ставлення РФ до співвітчизників простежується у формуванні законодавчої бази щодо закріплення і розширення їхніх прав, у тому числі й нових змін до закону про громадянство. Досвід Росії стосовно залучення співвітчизників до повернення на батьківщину становить значний інтерес.

Наступним комплексом питань економічної і гуманітарної сфери є міграція населення, що також перебуває у площині постійних загроз Україні. На переконання дослідників демографічних процесів, саме міграція сприятиме розвиткові країн Співдружності, тому цей процес має постійну підтримку для розвитку від державних структур деяких країн. Активний переустрій пострадянського простору в першій половині 90-х років призвів до того, що представники нетитульних націй у пошуках безпеки залишали країни СНД й за відсутності явних зіткнень на національному ґрунті. Тобто проголошена но-воствореною державою політика відродження корінної нації часто призводила до виїзду з країни представників інших національностей. Активні етнонаціональні міграційні процеси другої половини 90-х років набувають ознак економічних міграцій на пострадянському просторі. Особливо яскраво цей процес простежувався на прикладі міграційних потоків між Україною і Росією: економічні труднощі в Українській державі спричинили сплеск економічної міграції в РФ. Росія є найпривабливішим центром для трудової міграції країн Співдружності. Зауважимо, що російська політика щодо залучення іноземних громадян як трудових ресурсів вже набула більш-менш чітких обрисів і поступово входить у правове русло.

Причиною цього є передусім криміналізація суспільного життя, яка посилюється відсутністю соціальних гарантій, вивезенням значних коштів за кордон. За даними МВС Росії, іноземці щорічно вивозять за кордон до 15 млрд. доларів без стягнення податків. Особливу увагу РФ приділяє мешканцям українських регіонів, де кількісно переважають етнічні росіяни, — Криму та розвинутим промисловим регіонам України (Донецька, Харківська, Дніпропетровська області). Хоча в Україні створена міжвідомча робоча група з питань сприяння переселенню в Україну громадян, що проживають у Росії, кількість переселенців, що виїхали на постійне проживання в Росію, неухильно зростає, за темпами набагато випереджаючи такий самий показник щодо переселенців в Україну.

Головною причиною розгортання етноконфліктів є економічна ситуація в країні проживання меншини. Негативним чинником є низький ВВП загалом по країні, а також розбіжності у розвитку й забезпеченні регіонів (заможні — бідні). Поштовхом до безпосереднього протистояння передусім є складові культурно-національної ідентичності національної групи. Тут і статус титульної мови та мови національних меншин, й історичний досвід власного державотворення тощо.

Досить складним питанням є запобігання і своєчасне врегулювання міжетнічного протистояння, в чому Українська держава, безперечно, має певні досягнення. Серед превентивних заходів — зондування ситуації в регіоні, передбачення вірогідних моделей етноконфлікту і, нарешті, усунення причин, шо породжують конфлікт. Щоб запобігти небажаним сценаріям розвитку, створюються умови для всебічного розвитку національних меншин, зміцнюється законодавча база в національному питанні.

Національна безпека Української держави визначається як захист життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства й держави, забезпечення сталого розвитку суспільства, своєчасного виявлення, запобігання та нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам. З огляду на це міграційна політика дер-жав-сусідів, спрямована на залучення українських громадян як трудових ресурсів, становить певні загрози стабільності Української держави. Зазначене є джерелом не тільки погіршення економічного становища в країні, а й загострення демографічної ситуації. Зважаючи на це, Україна вживає заходів з попередження можливих етнозіткнень як усередині держави, так і за її межами, працює на випередження ситуації розгортання конфлікту до небезпечної стадії. Несвоєчасне розв'язання зазначених проблем породжує не тільки демографічні і фізичні, а й гуманітарні та ідеологічні загрози, у тому числі й зневіру в захисті держави, зростання недовіри і розчарування в її політиці. Все це може негативно позначитися на внутрішньополітичному житті України та її зовнішньополітичному іміджеві.

На особливу увагу в цьому зв'язку заслуговує робота вітчизняних ЗМІ. Для підвищення ефективності інформаційного захисту Україна посилює інформаційну присутність за кордоном, розширює радіомовлення на зарубіжжя, впроваджує програми телевізійного іномовлення, створює мережу супутникового зв'язку, поліпшує матеріально-технічну базу інформаційних служб та ін. Водночас потребують удосконалення міжнародні договірно-правові засади в галузі засобів масової інформації.