Філософія: Навч. посібник

Автори: , , | Рік видання: 2004 | Видавець: Київ: МАУП | Кількість сторінок: 216

5.3. Сутність, особливості й структура свідомості

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку.

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, у процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.

Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів:

• знаряддєво-предметної діяльності, яка охоплює виготовлення й предметне застосування знарядь праці і веде з часом до створення та розширення світу олюдненої природи, сфери матеріальної й духовної культури;
• діяльного спілкування між людьми, яке має свої матеріально-технічні, інформаційно-інтелектуальні й моральні аспекти.

Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції свідомості належить осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дій-

80

сності , так і до інших людей, до суспільства, оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків згідно з певними поняттями та критеріями. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світ її "Я", але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного та суспільного.

Подібно до того, як у своєму історичному походженні свідомість має біологічні передумови (розвиток вищої нервової діяльності й психіки тварин), так їх має і свідомість кожної окремої людини. Але і в історичному, і в індивідуально-осо-бистісному плані свідомість є не біологічною, а соціальною. Свідомість людства розвивалася і розвивається за законами не біо-логічної еволюції, а суспільно-історичного процесу. Якщо ж говорити про окрему людину, то вона народжується, маючи не свідомість, а лише можливість, здатність стати свідомою істотою. Ця можливість міститься в будові її тіла, органів чуття й особливо мозку, в його надзвичайній досконалості та пластичності. Виникає й формується індивідуальна свідомість остільки, оскільки дитина вступає в спілкування з іншими людьми, оволодіває формами й способами практичної, предметної діяльності, навчається користуватися, оперувати предметами, ство-реними "людиною для людини", включається у світ людської матеріальної і духовної культури, освоює її цінності. Тому як суспільна, так і особиста свідомість мають не абстрактний і по-зачасовий, а конкретно-історичний характер.

Людина усвідомлює, мислить, відчуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти.
Аналізуючи свідомість, ми можемо, крім уже названої найсуттєвішої риси — єдності особистісного та суспільного, вирізнити ще ряд її характерних особливостей, сторін, структурних елементів. Усі вони зрештою зумовлені тими факторами, які виокремили людину з тваринного світу й піднесли її над цим останнім.

Свідомість предметна: в процесі своєї діяльності людина виділяє предмети цієї діяльності як об'єктивну реальність, яка їй (людині) відносно протистоїть, спрямовує на них свою увагу, спрямовує до них (проектує на них) свої відчуття, сприйняття, уявлення, поняття (скажімо, моє відчуття червоного кольору я

81

безпосередньо пов'язую з предметом, який діє на мій зір, як його властивість). Водночас людина відрізняє себе, своє "Я" від своєї діяльності, тобто дає собі звіт: "Я роблю те-то з такими-то предметами". Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість. Зверненість свідомості на себе називається ще рефлексивністю (від лат. retlexus — обернення назад, відображення).

Таким чином, свідомість водночас предметна й рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе — як суб'єкт, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність та існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Треба зазначити, що не тільки фізичний організм, а й психіка людини містять у собі значно більше, ніж це охоплюється її пізнанням, ясною свідомістю, і тому давній вислів "Пізнай самого себе" має глибокий смисл. Відношення "суб'єкт — об'єкт" властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів та істот не існує як її відношення і як ставлення, вона не відрізняє себе від зовнішньої природи і від своєї власної життєдіяльності.

До сказаного необхідне таке історичне доповнення: предмети, які використовуються в процесі людської діяльності (насамперед знаряддя праці, а також предмети, на які спрямована праця), як правило, вже зазнали впливу праці чи навіть створені іншими людьми, в них уже опредметнена людська праця, втілені знання людей, їх сутнісні властивості. Способи діяльності, оперування, маніпулювання предметами теж вироблені суспільством. Вони є елементом культури, об'єктом соціального успадкування. Тому через предметну діяльність людина, особа долучається до неї через спілкування, опановуючи й користуючись мовою починаючи з безпосередніх контактів у своєму найближчому оточенні.
Самосвідомість, як і свідомість загалом, формується у процесі предметної діяльності й спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись на інших людей, як у "дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом також й інших оцінювати "через себе", тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомле-

82

ної нею позиції1. Отже, здатність роздвоюватися в собі (в нормі зберігаючи єдність особистості), вести внутрішній діалог із собою, ставитись певним чином до самого себе зумовлена суспільною сутністю людини.

Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності, і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і самосвідомість, людина не просто діє, але чинить — так або інакше; роблячи вибір, вона здатна усвідомлювати мотиви й цілі своєї діяльності та своїх вчинків, визначати свої орієнтації, свою життєву позицію. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому" правилі моралі: "Не чини іншого тому, чого не бажаєш собі"; "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви".

Внаслідок предметної та рефлексивної свідомості, універсальності практичної діяльності й спілкування в людини виникає відчуття й розуміння себе членом і представником людського роду (родова свідомість), формуються уявлення про світ у цілому (універсум), про простір і час як загальні форми будь-якого буття; при цьому в часі виокремлюється теперішнє, минуле й майбутнє. Теперішнє переживається зараз, минуле зберігається в пам'яті, в майбутнє спрямовуються мрії, задуми, плани. Отже для людини, як відображені в її свідомості, закріплені в самій структурі світосприйняття, починають існувати ті загальні форми, в яких існує, рухається, змінюється, розвивається об'єктивний предметний світ. Людина зрештою усвідомлює нескінченність і вічність світу, в певному місці якого вона перебуває, живе, діє і в часовому бутті якого деякий інтервал займає період її власного життя. Перед нею відкривається єдина, але й нескінченно різноманітна дійсність — як предмет її пізнання та перетворюючої діяльності. Людина — і тільки вона з усіх живих істот — знає, що час її буття обмежений, і тільки вона може свідомо робити те, значення чого виходить далеко за межі її осо-

1 Див.: Спиркин А. Г. Сознание и самосознание. — М., 1972. — С. 150.

83

бистого буття. Таким є один із найперших висновків, що його можна зробити при спробі розв'язати проблему безсмертя.
Зі сказаного випливає й те, що людській свідомості (у цьому контексті можна сказати — людському духові) притаманні здатність прагнення всеосяжного, універсального розуміння світу й власного буття.

Свідомість завжди є певним знанням. Знання — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Людина усвідомлює те, що вона має ці відомості, цю інформацію, знання. Вона ставиться до своїх знань як до свого духовного надбання, багатства. Вона оперує цими знаннями, розпоряджається ними, ці-леспрямовано використовує їх у своїй діяльності. При цьому людина відрізняє себе, своє "Я" не тільки від своїх предметів і від своєї діяльності, а й від своїх знань. Про це свідчать вирази: "я знаю", "мої знання".

Оперування знаннями, вираженими й закріпленими в поняттях, — це і є мислення. Воно виникло в процесі практичної діяльності як розумової дії цілепокладання — постановки цілей і планування — визначення шляхів і засобів їх досягнення, співвіднесення цілей і засобів. У цих розумових діях з самого початку проявилася активна, творча суть свідомості, її діяльні-сний характер. Здатність ідеального передбачення бажаного результату своїх дій у вигляді цілей і побудова мисленого плану цих дій — специфічна особливість людини як свідомої, а не інстинктивно діючої істоти.

Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою слів, мови, є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Мислячи, людина пізнає дійсність, об'єктивний світ у його сут-нісних властивостях, зв'язках, відношеннях, і завдяки мисленню вона творить нове — те, чого раніше не існувало.
На стадії формування людини її мислення безпосередньо впліталося в предметну діяльність: первісна людина мислила, оскільки вона діяла; пізніше мислення відокремилося від мате-ріально-предметної діяльності і стало переважно діяльністю ідеальною — оперуванням знаннями, закріпленими в поняттях. Але мислення зберігає відбиток свого походження з прак-тичної діяльності: воно за своєю природою діяльнісне й проб-

84

лемне, бо сутність і призначення мислення — розв'язання різного роду й порядку проблем, які постають перед людиною. Якби не було проблем, не треба було б і мислити.
Саме в проблемному характері мислення криється "таємниця" поєднання в ньому таких відносно протилежних моментів, як пізнання (а пізнання за своєю гносеологічною суттю є відображенням дійсності) і творчість. Ці два моменти по-різному представлені на таких рівнях мислення, які традиційно називаються у філософії розсудок і розум.

Розсудок — це оперування "готовими", даними поняттями згідно з вимогами й правилами формальної логіки, дотримання яких повинно забезпечувати визначеність, несуперечливість, точність, послідовність, доказовість мислення. Мислення на рівні розсудку має переважно стереотипний і відтворюючий характер (тобто спирається на певні задані зразки). Воно піддається програмуванню, алгоритмізації, тобто може бути виражене певною послідовністю точно визначених операцій і, отже, змодельоване за допомогою комп'ютерної техніки.

Цей рівень мислення є безумовно необхідним і в житті, і в науці, але він недостатній для творчості, бо саме стереотипність, тенденція до формалізації додає йому рис обмеженості.

Вищим рівнем мислення є розум — у спеціальному значенні цього поняття, коли ми відрізняємо розум від розсудку. Розумне мислення — це не просто оперування готовими поняттями, а й зміна, розвиток самих понять, це вміння осмислити єдність протилежностей та їх взаємопереходи (а саме таке мислення називається діалектичним). Розумне мислення здатне відходити від стереотипів, порушувати звичні стандарти, воно адог-матичне (не визнає застиглих положень — догм), критичне — все піддає сумніву, перш ніж сприйняти за істину; воно має пошуковий, евристичний (від грецьк. eurisko — відшукую, відкриваю), тобто орієнтований на відкриття або створення нового характер.

Хоч мислення є "стрижнем" свідомості, все ж до структури останньої входять такі форми психічної діяльності, які традиційно вирізняються психологією, — почуття (оскільки вони усвідомлені), воля.

Почуття, емоції — це безпосереднє відображення дійсності в її відношенні до потреб та інтересів людини. Відповідно до характеру цього відношення вони бувають позитивними або нега-

85

тивними ("приємні" чи "неприємні" почуття), підвищують або знижують життєву енергію ("стенічні" й "астенічні" почуття). Вплив почуттів, емоцій, пристрастей на мислення, пізнання, діяльність — безсумнівний. Людина повинна керувати своїми емоціями, прояснювати їх світлом свого розуму, але погано, якщо вона стає безпристрасним, сухим і холодним "раціона-лістом-прагматиком". Важко сумістити вузьку "розсудливість" з багатством і глибиною емоційного життя, з тим, що зазвичай називають "душевністю", але справжня мудрість гармонійно поєднується з кращими душевними якостями, з інтенсивними переживаннями. Це особливо стосується морально-етичних та естетичних почуттів.

Поряд і у зв'язку з мисленням і розумом особливе місце у структурі свідомості належить волі. Воля так само, як і мислення, притаманна лише людині, відрізняє її від тварин, і вона теж сформувалася в процесі предметно-практичної діяльності й спілкування між людьми. Воля проявляється як здатність свідомо підпорядковувати свої дії та вчинки поставленій меті й інтересам колективу, людської спільноти, долати як зовнішні, так і внутрішні перешкоди — небажання, лінощі, протиборствуючі мотиви й спонуки, страх тощо.
У волі на перший план виступає діяльнісна, енергійна сторона свідомості, її активність, цілеспрямованість, які потребують певних зусиль, зосередженості, напруження. Вольова людина робить не те, що забажається (хоч і це можна інколи собі дозволити, якщо це нічим і нікому не шкодить), а те, що потрібно робити, — з погляду розумних міркувань і моральних вимог. Вихована воля — це воля розумна, моральна (отже, добра, а не зла) і в своїх проявах — творча.
У контексті дослідження свідомості на особливу увагу заслуговує питання про свободу думки, волі, діяльності. Проблема свободи — одна з основних і притому найскладніших в історії філософського, а також релігійного мислення. Крім загальносвітоглядних вона має свої психологічні, соціальні, політологічні аспекти, які розглядаються відповідними науками.

Свобода — це сутнісна властивість людини. З появою людини як свідомої, розумної, творчої істоти в одній точці Всесвіту були розірвані ланцюги стихійної, "сліпої" необхідності й такої ж "сліпої" випадковості, з'явився зовсім новий фено-
мен — свобода. У своїх найглибших витоках свобода не є чимось надприродним. її загальною онтологічною (тобто такою, що випливає з самої природи буття) є притаманна матерії здатність до саморуху. Ще славетний давньогрецький філософ Епі-кур приписав атомам властивість спонтанно (самодовільно) відхилятись від напрямку свого руху в просторі й тим самим вніс корективи до уявлення про панування у світі лише непорушної необхідності, однозначного причинного зв'язку. Проте в неживій, нерозумній природі свободи ще немає. її найближчими, безпосередніми передумовами є свідомість, мислення, воля, які підносять людину над природою, роблять її не твариною, а творцем.

Активне, творче, свідоме ставлення людини до дійсності робить для неї можливою свободу вибору — тієї чи іншої мети, того або іншого шляху, способу її досягнення, певного варіанта діяння й поведінки. Така свобода завжди має свої межі, які визначаються як об'єктивними обставинами, так і суб'єктивними можливостями, — але тією або іншою мірою вона існує. Свобода ґрунтується на пізнанні й цілеспрямованому використанні об'єктивних зв'язків, закономірностей, можливостей, тенденцій. Дії та вчинки людини не є абсолютно довільними — вони визначені, детерміновані, але не визначені наперед, оскільки в їх детермінацію включається свідоме самовизначення. Свобода — явище конкретно-історичне. Вона не "дарована" від початку, а розвивається, "завойовується" зусиллями людства й кожної окремої людини, розширюється та збагачується. Людина стає вільною, оскільки пізнає об'єктивну — природну й соціальну — необхідність, оволодіває нею й діє відповідно до неї, тобто перетворює світ на основі його власних законів, інакше кажучи, вільна діяльність людей проявляється як форма, спосіб реалізації об'єктивної необхідності. Але було б обмеженим трактування свободи лише як пізнаної необхідності. Людина дедалі більшою мірою виявляє в матеріальній дійсності приховані в ній можливості, реалізуючи їх, створює те, що саме по собі, без людської діяльності, могло б виникнути або навіть взагалі не могло б виникнути. Отже, людина, завдяки своїй свідомій, планомірній, розумно-вільній діяльності, сама стає особливим фактором еволюції природи — спочатку земної, а з часом і позаземної, — фактором космічної еволюції, який здатний підвищувати рівень організації природи.

87